Пожертва-Донат

АНТИНОМІЯ: ПІДСТАВИТИ ЩОКУ ЧИ ОБУРИТИСЬ НА ЗЛОЧИН. ДОБРИЙ ПАСТИР

Поділитися:
FacebookTwitter

Я Пастир добрий. Я є двері, хто через них увійде, знайде спокій, знайде пасовище. Хто приходить іншим способом, –  той не дверима входить, а перелазить тайно, і той є злодій, а не пастир. А Я добрий Пастир

Ін. 10:1-15. 27-30

Ісус Христос є єдина істина, єдина правда, яка в цьому світі дарована людям для спасіння. І коли ми сьогодні з вами святкуємо 1031-шу річницю з дня хрещення Києва і України-Руси, ми згадуємо великих наших подвижників. Таким подвижником православної віри був святий рівноапостольний князь Володимир, бабка якого прийняла християнство і навчила свого онука Володимира християнської віри. Він, зійшовши на престолі Київський, побачив потребу в єдності свого народу, в єдності племен, які між собою перебували у постійних змаганнях, суперечках, що руйнувало державу Київську. Коли він помислив про це, він став перед вибором шляху для досягнення єдності держави. Князь Володимир стояв перед дилемою: як їх об’єднати? Як об’єднати тих, хто тягне кожен у свій бік. Але святий Великий князь Володимир знайшов єдиний вірний шлях. Цим шляхом для єдності держави Київської України-Руси була церква, була віра в Єдиного Істинного Бога. Він поступово, мудро, виважено привів весь народ української землі до віри в Єдиного Бога, до розуміння проповіді Христової і, зрештою, до просвітлення у таїнстві Хрещення.

Охрещений український народ по сьогодні вклоняється Господу нашому Ісусу Христу, прославляючи разом Господа Бога, що явив свою ласку через нашого мудрого князя Володимира, через його внуків, послідовників і достойників на Київському престолі, як то святий князь Ярослав Мудрий, через багато інших подвижників, які прославилися на землі українській, чи то у монастирях, чи у поселеннях нашого краю. Про декого ми і не знаємо, а когось, може, Господь захоче у свій час відкрити нам прославленими у святих мощах.

Таким чином ми, просвітлені Христовою вірою, пішли за покликом Христовим: Він кличе своїх, і хто Його почує, той йде за Ним, бо він добрий Пастир. Є, каже, ті, хто розбійники і злодії, вони переходять, перелазлять через тин для того, щоб убити, вкрасти і погубити. Ось ми маємо з вами сьогодні історичний приклад того, що сказав Господь у притчі. Якщо покласти в основу релігії не Господа Бога, а покласти служіння імперії, покласти служіння земному пануванню, імперській ідеології, тоді така церква і її служителі перетворюються не на пастирів, не на ягнят, які йдуть за голосом свого Пастиря – Господа Ісуса Христа, але перетворюються на розбійників, на злодії, на вбивць, які шукають як погубити, як полонити, як знищити непокірних. Однак правильно буде сказати як знищити тих, хто поклав в основі свого життя віру в Ісуса Христа, хто поклав святу правду в основі свого життя. Ми з вами не будемо тут конкретизувати назви, бо ви всі знаєте, яка імперія поставила собі на служіння церкву. Завважу лише, що наші українські преподобні залишали церкву в рідній землі, залишали монастир в Україні і йшли з євангельською проповіддю у далекі північні землі, несли в ті землі світло Христової віри, хрестили тамтешній люд і формували їх християнський світогляд. Однак важко сформувати світогляд людини, яка не приймає серцем слово Святе, бо їй миліша звичка грабувати і милішим є життя за рахунок пограбованих. Хоч і попри таку жорстокосердість північних племен, явилися і там серед них святі угодники Божі, які усім серцем прийняли проповідь київських святителів і преподобних. Хоч їх і не багато, але вони моляться за свій народ. В цьому нас переконують історичні згадки і пам’ятки, які залишилися про цих подвижників до наших днів.

Ми ж з вами повинні формувати свій народ Богобоязним і покласти в основі буття нашої держави святу правду, покласти в основі нашого життя, в основі життя нашої нації, наших внуків, нашого майбутнього – служіння Господу Богу. Служіння це повинно бути не користолюбним, не зверхнім, не в пошуку панування, але в любов. В любові до Господа Бога – це найперше, в любові до свого народу, тобто до ближнього. Апостол Павло, коли велить турбуватися один про одного (1 Тим. 5:8), додає – в першу чергу про своїх одновірців (Гал. 6:10), тобто турбуйтеся про тих, хто поряд. А це накладає на нас відповідальність покласти душу свою за ближнього свого (Ін. 15:13; 17:9). Ближнім же Христос у відповідь фарисеєві назвав того, хто потребує допомоги тут і тепер. Отже, ближній – це той хто поряд, тут і тепер потребує нашої турботи, а не в уявному маренні колись десь підвернеться для благодіяння над ним, щоб ми отримали за нього стократну винагороду, зиск, похвалу. Ближній – це той, хто поряд реально впав від безсилля, пограбований, зранений розбійниками або знеславлений. Застосуй сили, вміння, розум, таланти, щоби йому тут і тепер допомогти якнайстаранніше.

Дилема, про яку можуть говорити далекі від Христа люди, а саме: чи піднятися на захист Батьківщини або ближнього, у тому числі із застосуванням фізичної, військової сили, стати на захист знедолених сиріт, вдів, слабких, зрештою, ближнього, чи, все ж підставляти іншу щоку, бути «скромним», «смиренним», як вимагають служителі імперії, і покоритися їх волім – розв’язується доволі просто насправді. Усі кривди й образи, які нам адресовані особисто, ми з ласки Божої повинні терпіти, переносити без нарікань. Так робив християнин князь Володимир. Він умів терпіти зухвальство і жорстокість бояр, злочинців і не хотів карати їх смертю як це робили язичницькі князі, як це він робив до прийняття святого хрещення, але він не дозволяв кривдити свій народ, він не дозволяв цього свого ближнього (народ) зневажати. Саме тому він дуже клопітливо і строго встановлював відповідальність й покарання.

Так і ми повинні робити. За власних кривдників зітхаємо: Господи, прости їх. А от кривдження нашого ближнього ми не повинні прощати, не повинні дозволяти діятись цьому злу. Тут ми повинні стати на захист правди, на захист добробуту, на захист здоров’я, честі і життя нашого ближнього. Каже Святе Писання і Православна церква вчить, що один з найбільших гріхів – це скривдити вдову, скривдити сироту. Ці гріхи, ця кривда волає до неба за помстою. Один тільки безмовний плач і прихована сльоза, гірке зітхання покривдженої вдови чи сироти волає до Неба за покаранням кривдника – ось це свята правда. І ми з вами зобов’язані турбуватися про свій народ, про своїх ближніх. Ми зобов’язані покласти здорові основи, виховуючи своїх дітей, своїх внуків, щоб вони розуміли й розрізняли де правда, а де вона спотворена, де починається обман (1 Ін. 4). Коли покладемо основою життя віру в Бога і Сина Його Єдинородного, то розпізнаємо, що перелазять «пастирі» через паркан як злодії з однією тільки метою, щоби вкрасти, щоби вбити і погубити здорових овець, овець стада Христового, яких Він придбав і освятив Своєю кров’ю.

Ми повинні стояти на сторожі (1 Петр. 5:8) і самі показувати приклад благочестивого християнського життя, самі іти вперед в духовному нашому поступі, але і озиратися, щоби той, хто слабший, не відчував від нас байдужості, жорстокості (Гал. 6:2), а підтримати його, скерувати і захистити від вовків в овечих шкірах, від злочинців, від тих «пастирів», які не входять воротами, якими є Христос. Бо якщо б ішли через Христа, то йшли б так як київські монахи і святителі йшли на північ – з живою Христовою вірою, з проповіддю Світла Христового, з освітою, з цивілізацію, з кращим, а не для того, щоб полонити, щоб обікрасти, щоб зв’язати і зробити рабами. Якщо святителі землі української навчали північні племена бути вільними рабами єдиному Господу Богу, то лжепастирі прийшли з обманом, лукавством для поневолення українського народу. Ось в цьому різниця між добрим пастирем і тими, хто хоче себе видати за такого. Такі всіляко силкуються змусити нас повірити, що вони є пастирями, проте діла їхні говорять за них (Мт. 7:16-20).

Отже, зітхаючи сьогодні в молитві до святого князя Володимира, зітхаємо також і до всіх святих землі української, а їх чимало в нас. Просімо їх стати нашими заступниками і випросити в Бога палкою молитвою благословення нашому народу, благословення нам розуміти, сповнившись Духа Святого, де свята воля Божа, де є ворота – Христос, якими ми можемо увійти, увійти в Царство Небесне. Щоб не ввійти нам у служіння імперіям, а увійти у служіння Єдиному Цареві –  Господу нашому Ісусу Христу.

Користуємося вдячно дарами, які Господь нам на сьогоднішній день благоволив дати: і українською церквою, і українською державою. Примножуємо й утверджуємо ці дари від Бога, а наш розум, наша праця, наша наполегливість, наша мужність, наша стійкість, співчуття, турбота, любов до Бога й ближнього нехай послужать нам у цьому. Бо тільки ті, хто пам’ятає й турбується про ближнього за прикладом нашого Доброго Пастиря Христа Спасителя отримує від Нього благословення. Тільки християни, які не закопують дари від Бога, а примножують їх, варті називатися синами Божими, синами Правди, яка є Христос. Іншої не кладімо основи, крім уже покладеної – Христа. Амінь

прот. Микола Йоник (ПЦУ)

Поділитися:
FacebookTwitter