автор: великий протопресвітер Георгій Цецис
Не буде перебільшенням сказати, що в багаторічному питанні Української Автокефалії Російська Церква впала в яму, яку вже давно копали, щоб поховати Вселенський Патріархат.
Дозвольте пояснити.
Відомо, що, добре чи погано, але новий процес надання автокефалії помісній Православній Церкві розпочався вже у 1976 році і був затверджений у 2009 році одностайним православним рішенням після багатьох труднощів і праці. Але, не треба забувати, що із сердечним і жертовним жестом Константинопольська Церква, щоб зберегти всеправославну єдність, відмовилася від свого багатовікового канонічного привілею, згідно з яким вона часом діяла, щоб звільнити православні народи, що проживали на півночі та заході від Константинополя, надавши їм статус автокефалії.
Безсумнівно, якби під час бурхливого підготовчого етапу Святого і Великого Собору наприкінці 20 – початку 21 століття не було нескінченної та педантичної дискусії щодо способу «підпису» Томосу автокефалії, тема «Як проголосити автокефалію» була б на порядку денному Собору, а надання автокефалії Церкві України мало б зовсім новий вимір, і ми б не зазнали тієї хворобливої ситуації, в якій живемо останнім часом.
Наполегливість російських делегатів та деяких їхніх супутників у використанні дієслова «вирішувати» замість «спільно вирішувати» була зовсім не безневинною. Вона була більш чітко спрямована на те, щоб поставити під сумнів і применшити роль Константинопольського патріарха в міжправославних контекстах, на тлі виникаючої, нівелюючої та майже єретичної еклезіологічної концепції митрополита Волоколамського Іларіона (яку він часто повторює), згідно з якою Свята Кафолична і Апостольська Православна Церква, ми визнаємо Віросповідання, є просто «Федерацією» (sic) помісних Православних Церков, не має вищої влади.
Останнім часом багато говорилося про те, чи мав Вселенський Патріархат, як Перший Престол світового Православ’я і Мати Церква всіх помісних Православних Церков, крім стародавніх Патріархатів, канонічне право приймати звернення колишнього митрополита Київського Філарета Денисенка та його послідовників та надати автокефалію значній частині православного українського народу, який довго прагнув відлучитися від Російської Церкви.
Тому після публікації низки ґрунтовних досліджень, проведених видатними істориками та каноністами, немає потреби в жодних посиланнях на цей аспект справи. Проте я хотів би посилатися на терміни «вторгнення» та «канонічна територія», які часто вживаються російською стороною в цьому протистоянні, а також торкнутися політичного виміру українського питання, з яким ми зараз стикаємося.
Твердження про «вторгнення» Константинополя у канонічні території Російської Церкви спочатку підтвердив митрополит Санкт-Петербурзький Варсонофій у вересні 2018 року в Єрусалимі, куди він відправився як паломник. «Після революції (1917 р.)», — сказав він, — «Константинополь захопив Фінляндію, Польщу, Естонію, а тепер бореться за захоплення України», додавши, що Московський Патріархат не допустить таких антиканонічних дій Константинополя та «Східного Папи» (Вселенський Патріарх), враховуючи, що «всі Православні Церкви рівні, оскільки всі Патріархи рівні у своїй владі і тому не можуть втручатися в інші помісні Церкви» (див. «Bήμα Ορθοδοξίας» 20.09.2018).
На тих самих хвилях і майже з тією ж термінологією виступив у грудні того ж року Патріарх Московський Кирило, заявивши, що «створення Автокефальної церкви в Україні є антиканонічне й агресивне втручання Константинополя у внутрішнє життя Росії», додавши, що «поки Росія зазнавала атеїстичних переслідувань, Константинополь робив усе можливе, щоб «захопити» (sic) належні їй частини: Естонію, Фінляндію, Польщу та Латвію» (див. «Romphaia», 21.12.2018 р.).
Зі свого боку, митрополит Волоколамський Іларіон, один із найважливіших гравців російської ієрархії, поспішив назвати «незаконним актом» рішення Вселенського Патріархату про надання автокефалії Церкві України. На його думку, «рішення Фанару грубо порушує священні канони, ігнорує єдність світового православ’я та обґрунтовує «вторгнення» Вселенського Патріархату на канонічну територію Російської Церкви» (див. «Romphaia», 11.10.2018).
Після наведених заперечень виникає резонне запитання. З якого часу і яким канонічним церковним актом Польща, Фінляндія, Латвія та Естонія стали «канонічною територією» Російської Церкви? Межі Російської Православної Церкви були визначені в 1593 році Великим Константинопольським Синодом і були ідентичні межам Російської держави. Отже, її Предстоятель був визнаний лише «Патріархом Московським і всієї Русі, і крайніх земель». І, як відомо, до цих північних земель не входили ні Польща, ні Фінляндія, ні країни Балтії. Пам’ятайте, що в той час, коли Російська церква отримала автокефалію, половина території Естонії належала Швеції, а інша половина – Польщі.
Абсурдно звинувачувати Вселенський Патріархат у «загарбництві» чужих територій, коли Російська Церква, відносно молода Автокефальна Церква (порівняно зі стародавніми Патріархатами Сходу), використовувала будь-які можливості для проникнення на території інших Православних Церков, поза її межами, встановленими її Томосом про автокефалію, включаючи царські війська або радянську армію.
Чим ще, як не вторгненням, було ліквідування в 1811 році сімнадцятивікової Грузинської церкви та її підпорядкування Московському патріархату після окупації цієї кавказької країни царською армією? Але й сьогодні, що інше як не вторгнення, є управління російським архієпископом грузинськими православними Абхазької провінції, яка довгий час була канонічною територією стародавньої Грузинської церкви?
Чим більшим, ніж жорстоким вторгненням, було підпорядкування православних румун Молдови-Бессарабії до Московського Патріархату, насправді двічі в історії, у 1812 році (за царської окупації) і в 1944 році (за радянської влади), з єпископством в Кишиневі? І вся Молдова в даний час є автономною Митрополією Російської Церкви (Зверніть увагу, що Митрополія Молдови була заснована в 1386 році, з посиланням на Константинополь, за три століття до надання автокефалії Російській Церкві!).
Чи не було це своєрідним вторгненням – привласнення Московським Патріархатом після Ялтинського договору та входження Угорщини до радянського «Східного блоку», Церкви Успіння Божої Матері в Будапешті, яку було споруджено у 18 ст. грецькими національними благодійниками? Константинополь не вторгався на жодну чужоземну канонічну територію.
Своїх єпархій він не заснував, церков не захопив. Просто скориставшись своїми привілеями, встановленими Вселенськими Соборами, як перший престол Православної Церкви, він відповів на прохання, отримані від помісних Православних Церков, які страждали від сварок і канонічного безладу, просячи його перебувати в мирі і зцілювати їхнє зло.
Цікаво відзначити, що після того, як історико-канонічні аргументи Російської Церкви про духовні зв’язки та канонічні відносини Константинополя з Україною та Росією були вичерпані, була розпочата операція промивання мізків у Москві, яка закликала (іноді з неявними погрозами) Православні Церкви не визнавати Українську автокефалію і намагатися навіть залучити Святу Гору (Афон) в українське безладдя.
До цієї операції були залучені ієрархи, духовенство та миряни не тільки в Росії та її Українському екзархаті, а й в інших Православних Церквах (Антіохійська, Сербська, Болгарська, Польська, Чеська/Словацька, Грецька) для критики ініціативи Фанара, висвітлювати політичний вимір українського питання та виступати за скликання Всеправославного Собору для вирішення української проблеми. Без уточнення, звісно, хто має скликати Собор!
Характерним у цьому плані було твердження Патріарха Антіохійського Іоанна, що «коли політика втручається в церковне життя, як це відбувається в Україні, ситуація погіршується. Політичне втручання неприпустиме. Треба шукати церковного вирішення всіх проблем» (див. «Спутник», 5.2.2019). Це було справді парадоксальне твердження! Ніби Антіохійський Патріархат не був політично пов’язаний з «династією» Асадів протягом 45 років, або нещодавно з Росією, після початку багатовимірної та кровопролитної війни в Сирії.
Президент Росії Володимир Путін без вагань приєднався до хору тих, хто наголошував на політичному вимірі української автокефалії, щоб продемонструвати солідарність з Московським Патріархатом, але головним чином вказати urbi et orbi, яке для Росії Україна має геополітичне значення і тому його майбутня структура та курс на міжнародній шаховій дошці не є предметом обговорення.
Так, під час 14-ї щорічної прес-конференції в грудні 2018 року перед 1700 журналістами президент Путін підняв питання про українську автокефалію, зазначивши, що це пов’язано з президентськими виборами в Україні. «Причини суто політичні», – сказав він. «Те, що держсекретар США позитивно прокоментував надання автокефалії, є чимось немислимим і абсолютно неприйнятним» (див. «Спутник», 26 грудня 2018 р.).
Така позиція російського президента не була несподіванкою. Він відображав те, що сталося відразу після розпаду Радянського Союзу та створення в грудні 1991 року Російської Федерації. Не варто забувати, що 15 березня 1996 року російський парламент ратифікував законність референдуму в березні 1991 року, який виступав за збереження, принаймні теоретично, кордонів колишнього Радянського Союзу. Це означає, що, незважаючи на створення Російської Федерації, Російський парламент вважав, що в свідомості російського народу Радянський Союз не був ліквідований, але він все ще існує!
Я хотів би завершити цю коротку ретроспективу цікавою позицією архієпископа Ніжинського Климента, яка свідчить про ставлення та ментальність братів росіян. В інтерв’ю з Андреасом Лударосом, керівником сайту «Orthodoxia.info», архієпископ Климент, після того, як спочатку звинуватив Вселенського патріарха в лицемірстві та особистих амбіціях, закликав його «пам’ятати, що Візантії не існує більше 500 років і що його привілеї — це привілеї неіснуючої імперії» (див. «orthodoxia.info» 5.11.2018).
Звичайно, «імператорське місто було захоплено», а з його падінням витіснена з лиця землі Візантійська імперія. Але хіба Його Високопреосвященство не знає Священних Канонів, а також рішень Вселенських Соборів, які сьогодні керують і будуть керувати Світовим Православ’ям, які мають діахронічну цінність та вагомість? Чи забуває він, що Російська Церква стала автокефальною через 140 років після падіння Константинополя завдяки багатовіковим встановленим і наданим Собором привілеям Вселенського Патріарха?
Очевидно, так! Але чого чекати від Церкви, яка не пережила досвіду Соборів першого тисячоліття, і яка, ймовірно, вважає, що історія Православ’я почалася, коли вона здобула автокефалію і відтоді, як її Предстоятель отримав Патріарший сан?
— Д-р Георгій Цецис, великий протопресвітер Вселенського Патріархату, народився в Стамбулі (Константинополь) у 1934 році. Закінчив богословську Халкінську школу, навчався у Вселенському інституті Боссе-Женева та отримав ступінь доктора богословського факультету Салонікійського університету. Він займав декілька керівних посад у Женевській штаб-квартирі Всесвітової ради церков (1965-1984), а з 1985 по 1999 рік був постійним представником Вселенського патріархату при ВРЦ, виконуючи обов’язки члена Центрального та Виконавчого комітетів цієї організації. Після виходу на пенсію в 1999 році проживає в Женеві.
(Переклад з грецького оригіналу на англійську та опублікований вперше в «Phos Phanariou» 14.2.2019)
переклад зроблено: Віталія
