Є такі думки, які дуже активно поширюються в Україні московською церквою і атеїстами радянського ще виховання, що Церква повинна бути поза політикою.
Поза політикою Церква може бути, але за певних умов і навіть за цих умов лише обмежено. Таке ми побачимо коли в нашій країні, де є різні партії, всі вони дбатимуть про Україну. За таких умов Церква не наполягатиме, в яку партію вам вступати і яку партію вам підтримувати, бо усі вони дбають про безпеку й добробут нашої Держави. Але Церква бачить сьогодні, що є політики і партії, які вороже ставляться до українського народу, до української Держави. В такому випадку Православна Церква зобов’язана сказати українцям, що ця партія чи об’єднання (навіть релігійне) не несе користі нашому народу, є ворогом.
Тепер допустимо, що в нас немає партій, які працюють на ворога, на державу агресора, а всі працюють для України. Між такими україноцентричними партіями можуть бути дискусії і різне бачення стосовно того, як вони формують державну політику, державну економіку та все інше, що належить до їхньої компетенції і сфери діяльності. Таке має місце в демократичному суспільстві і дискусія є частиною порозуміння та розвитку держави. У цьому випадку Церква не вмішується в політику. Однак, коли виникає якесь питання, що стосується морального стану і духовної чистоти українського народу, Церква не може стояти осторонь і мовчки споглядати на занепад і загибель народу Божого, який є частиною Держави України.
До українського народу належать також і політики, науковці, економісти, силовики, які мають мандат від імені народу України формувати політику і керувати різними сферами соціального життя українців, забезпечувати правопорядок та безпеку українців і їх майна. Таким чином і Помісна Церква України є основою української нації, а тому вона не може бути поза політикою, поза соціальними і безпековими процесами нашого суспільства, тобто Православна Церква України не є невідомо де і не може незрозуміло про що говорити та робити вигляд, що вона не в цьому світі. Так, Церква не від цього світу, саме тому вона й проповідує в цьому світі і для цього світу, щоб він не загинув, але мав життя, мав майбутнє.
Якщо ми говоримо про Церкву Небесну, то вона не в цьому світі. Але от Церква земна, членами якої є усі віруючі громадяни України, цілком присутня в нашому житті і єднає нас містично з Главою – Господом нашим Ісусом Христом, – а в Ньому і з Небесною Церквою.
До прикладу, ми хочемо жити мирно й щасливо на своїй українській землі, в нашій країні, яку заснували і виборювали наші пращури, за яку гинуть нині тисячі українських кращих синів і доньок; ми хочемо, щоб наші діти виростали в цій країні високоморальними і достойними людьми та формувалися порядними, глибоко віруючими. Водночас ми хочемо, щоб наші діти зростали патріотами землі своїх Батьків, вшановуючи таким чином нашу працю, звитягу і пролиту кров та нашу турботу про їх майбутнє, а заразом і вшановуючи пращурів, які з любов’ю плекали віру й культуру, мову нашого народу. Кожен віруючий батько чи мати хоче, щоб на його дитину якомога менше впливав деструктивний гріховний світ, щоб дитина у школі отримувала знання і здобувала навички, які б не калічили її світогляд і совість безсоромним вченням та ганебними практиками. В українських школах не повинно бути уроків розпусти і беззаконня. Саме про це й говорить Церква, коли бачить спроби держави реалізувати такі ганебні для суспільства і негідні наших пращурів проекти. Тут Церква просто зобов’язана втрутитися і бути совістю держави.
В колективах, де ми працюємо, вчимося, в політичних структурах, де планується майбутнє нашої Держави і визначається теперішнє, — християни, що зайняті у цих різних сферах життя нашої Держави повинні мати можливість вільно сповідувати свою віру і без утиску з боку різних лібералів мати можливість дотримуватися євангельської моралі. Отже, у колективі не повинен панувати розгул, беззаконня, розпуста, злодійства чи хабарництво, або інші аморальні форми поведінки. Тому Церква звертається до своїх віруючих, які працюють в різних сферах соціального, політичного та громадського життя українців, щоб, займаючись політикою, несучи служіння у війську чи займаючись гуманітарною допомогою, ми були завжди готовими дати відповідь про нашу надію (1Пет 3:15).
Церква до всіх звертається і до невіруючих, і до тих, які кажу, що вони іншої віри, агностиків і атеїстів, — будьте обачні, будьте моральними і не заподіюйте зла нашій Державі, не кривдьте наш український народ.
Отже ми, як бачите, не можемо сказати, що Церква поза політикою. Церква покликана Христом, Сином Божим: ідіть навчайте всі народи (Мт 28:19). До народів, про які каже Господь наш Ісус Христос, належить і український народ. Тому, коли Православна Церква навчає, то звертається до усіх українців, незалежно від роду їхньої діяльності та ступеню доступу до держтаємниці, що вбивство — це гріх, а захист Батьківщини від агресора — це святий обов’язок кожного громадянина України, що красти — це гріх, затримати зарплатню робітникам — це гріх, скривдити сироту чи вдову — це гріх. Зрадити свою Батьківщину, свій народ — це теж є великим гріхом.
Свята Православна Церква настановляє: піклуйтеся один про одного, працюйте старанно й сумлінно, багатійте в статках ваших, але вмійте користуватися цими статками гідно християнського покликання.
Чи скажете й тут, що Церква поза економікою має бути? Церква Христова й тут настановляє віруючих громадян України: хто працює, достойний винагороди, не крадіть. Фахівцям юриспруденції, зайнятим суддівством заповідає Церква: не викривлюйте законну правду, приймаючи хабарі, не зневажайте правду. І так у кожній сфері життя України.
Багато Помісна Православна Церква має настанов подати своєму українському народу і захистити його, турбуючись про слабкого, про знедоленого українця. Це обов’язок священнослужителя Православної Церкви України вказати з усією батьківською турботою мужам державним напрямок розвитку країни, зорієнтувати їх в заповідях моралі Христової, зауважити, коли з якихось поважних причин їхню увагу оминула подія або потреба українців, що зазнали кривди чи потрапили в біду. Погляньте, подумайте як це зробити, як розрішити кривду.
Коли треба, Помісна Церква повинна встати і сказати політикам: не можна приймати закони, які будуть морально вбивати український народ, які будуть нищити Державу. Тому наша Церква не може бути поза політикою.
Закликом бути поза політикою москва і її адепти московського патріархату в Україні переслідують єдину мету: віддалити Помісну Православну Церкву України від політики, а, відповідно, й від суспільства. Росія прагне монополізувати вплив на політику в Україні, вплив на Державу. І церковна ієрархія та фанатичні віряни московського патріархату в Україні відіграє в світлі низки поразок росії на фронті, в політичній та економічній сфері впливу на Україну надзвичайно вагому роль, ба навіть, ключову роль.
Очевидним для всіх є той факт, що Держава і її політика впливає на життя всіх нас з вами. Відтак політика може і повинна формувати думку громадян, залежачи водночас від позиції, настрою та думок своїх громадян, свого електорату. Державі українці довіряють виховання своїх дітей і сплачують для цього чималі податки, але чи можуть зайняті українці допустити, щоб нашим дітям прищеплювали нездорові світогляди і толерантність до моральних збочень окремих представників суспільства? Звісно, ні!
Однак трапляється, що зацікавлені у зовнішньому фінансуванні, яке не передбачав український народ, держава нав’язує нашим дітям і нашим громадянам чужий, гріховний дух, протиприродну поведінку, аморальність, безвідповідальність перед Божим законом. Тут Церква теж стає на захист здоров’я, життя і майбутнього української нації та консультує українських політиків, щоб допомогти уникнути невідворотної катастрофи для всієї країни.
Зрадники ж, які займають стільці в лавах численних українських чиновників працюють на знищення українського народу, на руйнацію української Держави. Коли ми піднімаємося на протест проти діяльності таких чиновників, вони застосовують ресурс, силу і примус держави, щоб ми не заважали їм діяти на догоду агресору, на руйнацію української Держави. Саме тому московські церковні діячі так активно підтримують зараз російські війська, російську імперію, ідеологію «русскій мір», яка не передбачає свого існування без знищення українського народу, української ідентичності.
Суть сказаного наступна. Помісна Православна Церква зі своїм народом завжди: у політиці чи в час економічних криз, чи у війську, чи в інших силових структурах, які стоять на захисті українського народу та української Державності й територіальної цілісності. Бізнес чи поле бою, школа, освіта чи культура — скрізь Церква йде зі своїм народом.
Власне, Православна Церква в Україні від самого початку (офіційно з Х-го століття) існування нашої Держави дбає про свій народ. Навіть у час поразок і руйнування, перед лицем труднощів, зазнаючи за це гонінь, переслідування, заборони і навіть фізичного знищення чи ув’язнення духовенства в таборах смерті, катівнях.
Українська Церква зазнає кривди навіть від свого народу, але не припиняє дбати про свій український народ, який однак часто поступає не мудро. А може це довірливість і простодушність народу до ворогів України та Помісної Церкви. Православна Церква України дбає, щоб український народ належав до найкращих народів світу, щоб на рівні з найпрогресивнішими народами він жив у достатку, мирі, але водночас плекав свою культуру, віру, мову. Адже це безцінна спадщина, якою ми можемо збагатити інші народи світу.
Як надихаюче буде, коли народ, що виховував своїх дітей у православній вірі, побачить їх моральними авторитетами поміж світових титанів етики й культури. Коли виростуть такі наші діти й займатимуться улюбленою справою, чи навіть працюватимуть у не улюбленій сфері, вони залишатимуться високоморальними, достойними людьми. Це велике благо, коли батькам не соромно за дітей і онуків, а вони у свою чергу можуть згадувати батьків і дідів, які поклали хороші основи і потурбувалися про мораль своїх нащадків.
Є чимало викликів у медичній, науково-дослідницькій сферах, коли людина стає перед вибором: як поєднати роботу, поставлене перед нею завдання з мораллю, вірою. До прикладу, як мені, залишаючись християнином, виконувати лікарський обов’язок за фахом, але не робити аборти, тобто не вбивати дітей, зберегти здоров’я матері. Такі вимоги чи запит до лікаря є несумісними з євангельською мораллю і вірою в Бога. Тому людина шукає виходу, коли мусить обирати між високим заробітком і аморальністю та смертю душі.
Бачив приклад і знаю лікарів, які мали зайняти дуже високі посади, але через поставлені перед ними аморальні завдання і вимоги вони відмовилися від високої посади заради чистої совісті і мирного духу перед Богом. Вони зробили свій вибір не шкодуючи, і не були покривджені Богом, вони мають все, що можна мати лікареві й хорошому християнинові, моральній людині.
Є багато таких прикладів, коли християнин зустрічається у своїй професійній діяльності із надбанням інших вчених, чужих держав, культур. Тут ми повинні вміти розрізняти, які здобутки і навички ми переймаємо і як можемо застосувати їх у себе, а також, чи ці знання і досвід принесуть користь українському народу, чи не згублять мораль і віру, духовність народу, чи не зрадимо ми Господа Бога, застосовуючи в житті своєї держави поради чужинців. Отже, завжди слід визначати: для нас, християн, це добре чи не добре? Якщо ми приймаємо наукові, професійні і культурні здобутки інших народів, то в якому вигляді, якщо відкидаємо, то яким чином ми обгрунтовуємо це перед поважними фахівцями, представникам інших держав, що нам це не підходить. Тут завжди на допомогу прийде Церква, яка не полишить свій український народ, завжди підставить по-батьківськи плече, порадить, розрадить, піклуючись в молитві за кожного українця, щоб дав Бог нам мудрості, сили духу, стійкості в добрі, миру.
Розумієте, саме тому ми не можемо гратися з цими термінами «поза політикою» чи «не від світу цього». Московитські священники в Україні навчилися нам перевертати розум, граючись з термінами і будуючи з точки зору формальної логіки правильні, але насправді хибні засновки і висновки. Вони вводять народ Божий в оману, навіть інтелігенцію перевертають, і ми ніяк не збагнемо, але відчуваємо інтуїтивно, що щось не те і не так у їхній мудрості кгб-шній, однак ніяк не втямимо, що саме не те, бо вони вимкнули нам мізки всякою забобонністю й шаманством.
Так ось, можна гратися й мудрувати, але конкретно це твердження щодо «аполітичності» чи «позаполітичності Церкви» є хибним і руйнівним для нашої держави. Бо якщо немає Церкви в усіх сферах нашого життя, в житті нашої держави, то де знайти Бога, скажіть? У Храмі? Добре. Ви може пригадаєте, коли упали дві вежі в США, то люди жалілися: чого Бог не зробив нічого, де Він був? Можемо сказати: у Церкві, яку ви не відвідували. В той час донька Білла Грема сказала щодо трагедії 11 вересня наступне: «Я вірю, що Бог так само, як і ми, глибоко сумує про те, що сталося. Але ж ми роками виганяли Бога з наших шкіл, з нашого уряду, з нашого життя. І я думаю, що Бог, будучи джентльменом, просто відступив. Чи можемо ми очікувати від Бога благословення і захисту, якщо ми при цьому вимагаємо, щоб Він нас покинув?»
Знаєте, Анна Грем добре зауважує зрозумілою для суспільства мовою: Бог джентльмен, Він відповів на ваше прагнення. Ви Його викинули із школи, садочка, зі своєї роботи, з кожної сфери свого життя. Ви Його відштовхнули, а тепер питаєтеся де був Бог? Ви ж самі від Нього відмовилися, відштовхнули.
Так ось, щоб не було в нас таких трагедій, щоб ми не стали перед фактом, що ми суспільство атеїстів; що ми боїмося повішати у своєму офісі чи своєму класі ікону або хрест; щоб ми не стали одного дня віч-на-віч з правдою Божою і тим фактом, що хтось нас знову навчає як стати безбожниками, треба бути церковними, віруючими людьми завжди і всюди. Чи не виявиться, що хоч ми й ходимо до церкви, але вчинки наші раптом поза церквою стали безбожними? Якщо я тут у храмі Божому віруючий, то я скрізь віруючий. Якщо я з Богом, стою в храмі перед Його Всесвятим Лицем, то і скрізь живу з Богом. Не можу служити і Богові й мамоні. І не можуть мої вчинки відрізнятися в церкві від того, що я роблю або говорю на роботі чи з сусідами, чи з друзями, чи на відпочинку. Де б я не був!
Розумієте, ось в чому проблема і хитрість, лукавство гри московитів на почуттях віруючих українців. Відбувається підміна розуміння того, що є політика і Церква поза політикою, усугубляючи їхній розрив словосполученням: політика брудна. Хто її забруднив, коли, чому, для чого? Я вважаю, що політика має бути і є в задумі Божому благородною справою великих особистостей, які відповідально дбають про своїх людей і з чистою совістю можуть стати перед Богом на суд за свої рішення, які вони приймали в цій сфері. Але це неможливо реалізувати, якщо будувати Державу, в якій Церква поза політикою, поза військом, поза школою, поза культурою…
Більше навіть, в час, коли московити працюють задля вбивства українців чи сприяють вбивству українців і знищення Української Держави, вимагати від української Помісної Православної Церкви бути поза політикою є злочином. Що саме вони насправді вимагають? Щоб Церква була поза політикою і не супроводжувала український народ в його боротьбі, в становленні нашої Держави, в становленні морального суспільства, щоб Церква лише віддалік спостерігала за формуванням економічно розвиненого суспільства, яке б заклало в основу досягнень споживацький дух, а не християнську мораль? Як може успішно і довго існувати суспільство, відокремившись від Бога, я не розумію.
Отже, вчить московське духовенство цьому для того, щоб бити по руках і не дозволяти Українській Церкві бути зі своїм народом, зі своїми людьми, щоб позбавити українців духовної, реальної, сильної опори. Як інакше може бути? Вчать нас безглуздю і вимагають його. Маю надію, що з часом ми це зрозуміємо, і вже почали розуміти. Нам треба змінити ситуацію і ставити все на своє місце, кожному пояснювати і доводити до відома: тебе Церква не змушує вступати в партію зелених, соціалістів чи ще якусь, а навчає вникати в те, що робимо, як живемо і що пропагуємо. Це наш обов’язок.
Церква мусить робити зауваги. Знаємо з історії, що патріарх Православної Церкви, коли бачив імператора, який незаконний виніс вирок невинній людині, вже на порозі храму закликав його до покаяння. Скажіть ,патріарх Кіріл (Гундяєв) сказав Путіну хоч слово: чоловіче, ти щось не те робиш? Ні, не сказав, але лукаво лестить натомість, що кривизна їхньої історії має бути виправлена. Це він тоді так натякав на війну проти України. Оце правда усіх патріархів московських та їх церкви.
Таке дике лицемірство має бути огидним для українського народу, чужим для української Помісної Церкви. Усім нам треба навчитися чути голос Помісної Церкви і йти вперед, розвиватися, формуватися, але з урахуванням того, що Господь повинен бути в нашому середовищі, в нашому суспільстві. Бо без Бога ми нічого не варті. Без Бога ми не встоїмо, не досягнемо омріяного.
Насправді, мрії українського народу: свобода, достаток чи мир і сімейний спокій, все це досягається з Богом і в Бозі при наполегливій праці всього народу. Без Нього буде якийсь ривок і успіх на короткий час, але потім раптом станеться обвал, станеться якась катастрофа. Історія рясніє такими прикладами. Успіх спершу буває у нечестивих народів, бо мусить зло привабити нас, показати якийсь результат, а потім звести нас у дуже сумні обставини і трагічне завершення.
Будьмо мудрими і кладімо нарешті все на своє місце. У часи Української Народної Республіки, коли формувалася незалежність нашої сучасної Держави, президентом був пан Михайло Грушевський. І Православна Помісна Церква дуже підтримувала цей процес. Однак, коли політики взялися створювати міністерства і ділили посади та портфелі, Грушевський з однодумцями сказали, що державу будуватимуть без попів і без війська. Без попів і без війська загинула держава. Тому не помиляймося. Церква і в час гонінь та зневаги береже мораль народу, Державність, розуміння свободи українського народу і вчить цьому. Зберігши такий дух українського народу, Церква навчає нових людей шукати різні шляхи для реалізації волі народу і духу правди. Сьогодні унікальна можливість і дуже сприятливий час, коли ми можемо сформувати і збудувати здорове суспільство на непорушних засадах. Просім Бога ласки і користаймося нагодою, бо на все свій час і своє місце. Допоможи нам, Боже, творити добро, а не перевертати свій розум екзальтованими закликами до бездіяльності або до безбожності.
прот. Микола Йоник
