Пожертва-Донат

Про пристрасть гніву

Поділитися:
FacebookTwitter

Милості хочу, а на жертви

Якби ви знали що це означає, якби люди, та ні, якби хоч би християни знали, що це означає, то всі наші діла були би іншими, наші міркування були би іншим, ми ставились би один до одного, до ближніх своїх зовсім по-іншому, в нас були би інші пріоритети і цінності, прагнення зовсім інші, а тому ми були би іншими. По-іншому ми формували би своє життя і виховували би своїх дітей. Однак ми полонені цим світом, поглинуті пристрастями, гріхами. Один із таких гріхів, який полонить людину цілковито, є гнів або ненависть.

Нам іноді здається, що я розгнівався, посварився з кимось та й на тому все. Ніяких наслідків для мене, най інший думає, як зі мною примиритися. Насправді ж гнівливий стан людини вражає її душу, совість, вражає розум людини, віддаляє людину від Бога.

Милості хочу, а не жертви. Якими жертвами, якими дарами ми можемо задобрити Господа Бога? Він не є одним із тих божків, які колись створювали люди собі на догоду. Люди й сьогодні створюють собі божків, але й вони не є істинним Богом, Творцем неба та землі. Так, ідоли постмодерної людини не кам’яні, не дерев’яні, але вони є у багатьох людей сучасності. Створені вони у вигляді прив’язаності, у вигляді фантомних цінностей, у вигляді гріховних пристрастей, які проектуються на жаданий предмет, жадану особу чи пристрасть до певного способу життя, на розбещення тіла. Це ті ж самі божки, які людина собі створювала в минулому, і заради них живе й працює. Людина приносить в жертву своїм божкам навіть своє життя, здоров’я, свій розум, і навіть добробут, здоров’я й життя своїх дітей.

Для чого, чому? Я думаю, що ніхто не відповість на це запитання, але люди добре розуміють що саме вони роблять. Для чого вони це роблять і чому не зупиняться, чому не змінюють своє життя, чому не вірять в Ісуса Христа, чому не виконують заповіді Божі? Порятунок людини у Бозі, але як врятувати її, якщо людина не сприймає слово Боже серйозно, не ставиться до заповідей Господніх відповідально? Лише той, хто реально живе згідно із заповіданими настановами Господніми, є вільним. Цей світ полонив людину настільки, що вона вже не може знайти в собі сил піднятись і почати служити Господу Богу.

Людина уся в струпах, знову вся зранена, окрадена, осміяна злими духами. Така вона й далі продовжує жити в цьому світі як блудний син серед свиней, бажаючи насититись їхньою поживою, тобто злом, ненавистю, вбивством, але не може, бо це не втамовує духовного голоду людини. Гнів і ненависть вбиває людину, це розкладає її, руйнує людину із середини.

Ісус Христос є єдиним, хто може зцілити нас і для цього саме приходив у світ та розіп’явся заради нас. Кожного, хто зітхне до Нього, хто повірить в Нього, він спасає. Чи багато людей скаже: Господи зціли мене, відкрий мені духовні очі, а коли промовить ці невимовні слова, чи довіриться після цього Господу Богу, чи може усе по-своєму робить? Тут зітхає: нехай буде, Господи, Твоя воля, але розвертається, йде і робить те, що людині вгодно, те що, диктує їй гріховна пристрасть. Як такого сцілити?

Чи багато сьогодні людей, які вміють шанувати Господа Бога, чи багато християн серйозно та відповідально ставляться до Його заповідей. Як би ми не хотіли, щоб воно було інакше, але й сьогодні сумно споглядати, як десять прокажених підходять до Ісуса Христа – Церкви Його, тримаючись на віддалі, просять зцілення і отримують його, але тільки один повернеться подякувати. Хоча, чи знайдеться нині й один, який, побачивши, що Господь зцілив його Своєю силою, визнає це і принесе Богу подяку?

Зцілений від прокази, врятований від смерті вже не знав у своїй радості як подякувати Богу. Що ж заважає людині сповнитися цієї радості та вдячності? Однією із найтяжчих перешкод є пристрасть гніву. Вона руйнує все духовне в людині. В гніві людина не може більше спокійно промовити молитву до Господа Бога, не може прочитати зосереджено Святе Писання і запам’ятати, про що воно каже їй, не вдається такій людині мирно поговорити з людьми, не бачить в них більше образ Божий. Навіть не сприймає ближнього за собі подібного. Гнів відкриває в людині саме пекло.

Таку людину дратує кожне слово християнської проповіді і кожне зображення святих, зображення Христа, животворчого Хреста Господнього, згадка про Церкву, настанови Церкви. Все це її дратує і пробуджує в ній ненависть, зневагу. Як наслідок людина стає протестувати проти Бога і Церкви Його. Падіння настільки глибоке, що під питанням взагалі чи звільниться коли небудь людина від цих пут, бо такий стан душі породжує гординю, яка не дозволяє людині ввізвати до Господа Бога з вірою: допоможи, зціли, напоум, наверни! Як у стані гніву пробачити ближньому або не звертати увагу на помилку чи проступок його? Це ж така нагода поквитатися з ненависною особою.

Такий дух постійно жевріє в полоненій гнівом людині і вона не може вирватися з цього полону, якщо не прийме волю Божу. Лише коли віддасть себе в Його руки, довірить себе Йому, повірить в Нього, тоді прийде мир. Інакше, – вбережи нас від такої участі, Боже, – й сама смерть застане людину в її гніві.

Каже апостол Павло взяти щит віри і перемагати. Вірою відіб’ємо всі стріли диявола. Диявол нас спокушає чинити зло, до гніву, до безчинства, до розпусти, безсоромності, але перемагаймо, противлячись злу. Вірою мусимо виправдати Господа Бога, коли штурмують нездорові помисли.

Все можливо віруючій людині. Отже перемагаймо вірою усі спокуси диявола, непохитно долаймо випробовування, які на нашому життєвому шляху нас зваблюють і віддаляють від Отця Небесного, щоб нам бути дітьми Божими, щоб нам перемогти диявола і його духів піднебесної злоби, бо ми призначені і створені Всевишнім для вічного блаженного життя, для життя в Бозі.

Щоразу, коли ми читаємо на сторінках Святого Писання: будьте благими, перемагайте зло добром, будьте святі як Отець ваш Небесний є святий, пильнуймо, щоб нам не закрити своє серця на цей святий заклик Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа до людини. Так колись у раю Господь закликав до Адама: де ти? Але Адам вже не зміг відгукнутися і втратив рай, втратив самого Бога.

Цей світ нас зваблює через похіть тіла, через споглядання очей і через гордість. Вражена гордістю людина не хоче більше і не буде служити Господу Богу. Така людина не приймає слово Євангельської проповіді Ісуса Христа, але все чинить за своїми похотями, усім мстить, все нищить навкруги, все руйнуватиме у своєму житті і в житті оточуючих.

Тому, улюблені у Христі брати і сестри, вдягнімося в броню Божу, в любов Божу, візьмімо щит віри, читаймо Святе Писання благоговійно, молімося Господу Богу навіть тоді, коли нам здається, що ми не почуті або не можемо зосередитися на молитві, працюймо і наші святі труди будуть винагородженні. Не буває такого, щоби Господь не побачив нашу любов, нашу добре діло, наше старання і не відгукнувся на них. Він весь час чекає, коли ми хоча б закличемо Його у своє життя, довіримось Йому і підемо за Ним, за Його голосом, а голос Його благий. Голос Його – це голос люблячого Отця Небесного, який кличе і скеровує кожного, і винагороджує за подвиг, за труд в терпінні й за старанність подвижницьку у мирі, але не в гніві.

протоієрей Микола Йоник

Поділитися:
FacebookTwitter
Читайте також