Багато званих та мало обраних.
Цей заклик Ісуса Христа підкреслює біль Його душі, засвідчуючи суд світові, який занедбав дари від Господа Бога. Дари Всевишній подав людству з любові до Свого творіння.
Ми читаємо життя святих, ми читаємо Святе Писання і нам хочеться досягнути вершин духовного зросту. Нам хочеться, щоб і ми теж у Господа Бога сподобилися ласки, яку Він дарував своїм святим угодникам. Це похвально і добре, що ми маємо ревність, старанність стати угодними Господу Богу, милими Господу Богу.
Добре коли ми хочемо бути в Бозі, хочемо бути святими, хочемо від Нього отримувати благословення, бути почутими в молитві. Похвальним є наша старанність заступитися за ближніх.
Ми всі зазвичай захоплюємося кропітким, тяжким трудом подвижництва пустельників, аскетів, мужів святого життя. Захоплюємося їхньою невідступністі у молитві, у дотриманні заповідей Божих, невідступності у формуванні себе як християнина, духовної людини, яка за Господом Богом слідує і нічого цьогосвітнє не кладе в основу свого життя і своєї діяльності.
Це відповідає заклику апостола Павла до Церкви: благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані. Єф.4,1. Звання, до якого людина покликана, є хрещення, освячення у хрещенні, у якому ми стали Христовими.
Однак Павло писав з болем пастиря в душі: я знову терплю муки народження для вас. Гал.4,19. Народжуючи дитину, мати терпить муки, але коли дитина народилася вона радіє, тішиться.
Апостол Павло, як духовний батько, що народив християн до життя в Бозі, звертається до християн, які відпали від Бога, і вказує на аномалію їхнього повторного народження. Він знову в муках народження, щоб духовно народити уже народжених у хрещенні християн. Але заради того, щоб народився знову Христос у них, він терпить муки, страждає за них.
Отже, ми, охрестившись, не є гарантовано вже бездоганні. Як колись апостол Павло, так сьогодні спадкоємці апостольської благодаті – священнослужителі, в усьому світі покладають свою ревність, старанність, проймаються болем, їхнє серце розривається багато разів. Вони, не досипаючи ночей, стоять в молитві, шукають як знову християн – паству свою, ввірену їм Христом Спасителем, повернути до єдності з Господом нашим Ісусом Христом. Радість велика буває у пастирів і самі Небеса радіють з ними, коли вдається повернути людину знову до Церкви, до віри, до життя в Господі, до Христа Спасителя.
Нехай зі сказаного буде зрозуміло, що багато званих, дуже багато. Господь усіх покликав до Себе. Кожному Господь сприяє і дає можливість прийти до Нього, тримати спасіння. Всім Він обіцяв: хто вірує в мене, не помре, а житиме. Ін.11,25-39. Таким дав Він силу дітьми Божими бути Ін. 1,12 і спадкоємцями Царства Небесного. Що ж не так, що стає на заваді людині успадкувати такі великі й незбагненні дари Божі? Прив’язаність до цього світу, до матерії. Саме це заважає людині пізнати Бога, заважає людині бути з Богом.
Від духовного життя відволікають неуважну людину злий дух, помисли, які приходять від нього або через нашу тілесну слабкість; через спогади, які виринають в нашій пам’яті, про події, які ми прожили; через вчинки, які ми колись робили із захопленням. Однак, людина тут відволікається насправді на мильні бульбашки, які звабливо переливаються. Через них не встигаємо сформуватися у духовну людину.
Людина здатна втрачати зосередження й пильність, розгублювати усвідомлення своєї присутності перед Господом Богом. Але почуття каяття й смиренномудрості приводить її, як блудного син із притчі Ісуса Христа, до Отця Небесного.
Небезпечно, коли людина відволікається на те чуже, що нам пропонується з боку ворогом роду людського. Тоді людина полонить свою увагу гріховними, душетлінними пристрастями і поривається за всяку ціну розтратити усе надбання духовної зосередженості, молитви, подвижництва, поміркованості, розсудливості духовної.
Попри таку небезпеку послав їх звіщати святу правду Божу заради спасіння кожної людини. Саме тому Він й каже до слуг Своїх: ідіть на роздоріжжя, на перехрестя і покличте всіх, кого знайдете: і кривих, і сліпих, і кульгавих. Всіх приведіть до Мене. Нехай наповниться дім мій, бо ті, кого я виховував, кого покликав, вони бісер, – духовний дар Божий, – кинули під ноги, потоптали його. Господь закликає людину бути святою, «як Отець ваш Небесний є святий».
Отже, людині належить противитися злу, відкинути ворожі нашіптування, навіювання, спогади гріховні. Перемагати покликана людина в Дусі Божому навіть перед лицем загроз. Пильнуймо при цьому, щоб наш дух був мирним, щоб ми були сповнені любові Божої, а любов Божа в нас, щоб виражалася в любові до ближніх.
