Важливість наречення імені для людини
Імена завжди мали велике значення у стосунках людей та їх порозумінні між собою. Найменування стало засобом, при допомозі якого можна було розуміти про яку людину або річ йдеться. Якщо це має значення для світу рослинного й тваринного, то набагато важливішим є ім’я для людини, у якої сильніше виражений індивідуальний характер. Осібні риси характеру кожної окремої людини проявляються різним та неповторним способом. Ім’я та наречення імені розвинулися не незалежно від історичних переживань і труднощів, з якими зустрічався той чи інший народ. За іменем можна прослідкувати історичний шлях цілого народу. Часто одні імена викликають у нас захоплення та силу, в той час як інші нас відштовхують. Так відбувається тому, що люди, носії імен, пов’язані з приємними спогадами минулого або ж в іншому випадку із негативним досвідом та ситуацією. Часто вони приховано вказують на конфесійну приналежність особи, яка носить ім’я, та пов’язуються із філософськими та суспільними переконаннями людей.
З книги Буття знаємо, що людина, як вінець творіння, вже з моменту її створення отримує особливе ім’я, яке розкриває її індивідуальність й надзвичайність та вирізняє з-поміж всіх інших осіб, які оточують її. Творець зве першостворену людину на ім’я Адам, а останній дає імена тваринам та називає іменем Єва свою жінку, і ці імена відображають сутність кожного з названих творінь Божих.
Юдеї давали ім’я новонародженому одразу при народженні, а пізніше на восьмий день по народженні. Наречення іменем дитя на восьмий день її життя поєднувалося з обрядом обрізання. Обрізання – це даний Богом обряд, як видима ознака того, хто Божий та хто ввійшов у Завіт, який Бог уклав із Авраамом. Поєднання обрізання з найменуванням на восьмий день розкриває очевидну значимість, яку мало ім’я та його смисл для життя людини.
Наречення імені має важливе значення і в Новому Завіті. У Господі нашому Ісусі Христі людина звільняється від тісних просторово-часових кайданів минаючого світу й вводиться у есхатологічну сферу буття. Православною Церквою встановлено нарікати ім’я на восьмий день після народження дитини. Число «сім» у одкровенні Святого Письма є символом світу, який Бог створив «дуже добрим» (Бут. 1,31) та світу, який, будучи ураженим гріхом, відданий смерті. Сьомий день – це день, коли Творець «спочив від усіх діл Своїх» та благословив сьомий день (Вих. 20,11). Це день, який виражає втіху і радість людини. Людина радіє творінню Божому, яке отримало ласку перебувати в Бозі, мати в Ньому своє буття. Однак цей день є лише відпочинок від роботи, а не кінець буття людини. Це день очікування, день надії світу й людей на спасіння, очікування й надії побачити день, який виходить за математичне обмеження «сім» та за межі постійного повторення часу.
Новий день, який освятив Христос своїм воскресінням, настав, щоб перемогти безвихідь. З «тієї однієї суботи» почався новий час, який хоч і залишається зовні у старому часі всесвіту та рахується відповідно до числа «сім», проте дає віруючим відчуття, що він є новим. «Вісім» стає від тепер символом цього нового часу. «Цей день що його створив Господь, радіймо й веселімось у цей день» – виголошує Свята Православна Церква в пасхальному Богослужінні.
Постановивши наречення імені на восьмий день, Церква робить новонароджену дитину учасником та причасником нової дійсності й показує їй діяльний шлях гідного (τίμιος) людського життя, яке веде в Царство Небесне.
Свята Церква у новонародженій дитині бачить повноцінну людину і зустрічає її з тією ж турботою, яку проявляє по відношенні до кожної людини.
Ім’я людини ідентифікує її як особистість та підтверджує її неповторність. Саме тому Церква тепер так сильно піклується про те, щоб дати дитині ім’я. Вона дивиться на новонародженого не просто як на одного з людей, загально та невизначено, і не сприймає новонародженого як носія абстрактної природи, позбавляючи честі бути особистістю.
Церква Христова вже задовго до того, як за дітьми були визнані міжнародною спільнотою права людини та були засновані по всьому світі організації на захист дітей, століттями проводила людинолюбну (філантропну) діяльність та ігнорувала практику зневажливого ставлення до людини, благословляючи її носити ім’я. Так Церква проголошує особливість кожної дитини і визнає божественний дар її особистості.
Благословення та наречення імені
Церква подає дитині Благословення і вперше називає дитину на ім’я восьмого дня після її народження. Наречення дитини її особистим ім’ям відбувається не тому, що цього дня Церква вперше благословляє дитину, – благословення подається вже першого дня, відразу після народження – а тому, що благословення першого дня подаються в першу чергу матері, тобто жінці, що народила дитя, і лише опосередковано дитині:
«Владико Господи Вседержителю, Сам зціли рабу Твою (ім’я), що нині породила, і підведи її з постелі недуги, збережи її та дитя це, що його вона породила…» і ще «збережи її від усякої спокуси диявольської, а від неї народжене немовля охорони…» та «приведи Твоєю скорою милістю до здоров’я ослаблене тіло її, а нею народжене дитя сподоби поклонитися святому храму Твоєму…».
Дане восьмого дня ім’я, дитина носитиме все своє життя та увійде, зрештою, з цим ім’ям до Царства Божого, яке відображається в день отримання благословення. Благословення вказує на призначення людини, а саме – єднання з Богом. Саме тому не залишається поза увагою благословення й прийняття в Церкву дитини та виражає потребу осягнення нею досконалості через святі Таїнства Христові. Лише будучи членом Церкви, яким вона стає завдяки хрещенню, дитина долає відпадіння, до якого приводить гріх. Отже, благословення наречення імені передбачає й прийняття в подальшому Таїнств Хрещення та Миропомазання і участь людини в божественній Євхаристії.
Молитва наречення імені
Молитва наречення імені включає в себе благословення, яке подається у церкві або вдома. Священик приймає дитину не посеред храму, а в притворі храму, тобто в переддвер’ї (гр. Πρόναος).
Практика подавати благословення та звершення наречення імені саме в цій частині храму бере свій початок в ранній Церкві, коли приготування до священнодійств відбувалися не в самій храмовій будівлі, а у передвхідній частині баптистерії (від грец. βαπτιστήριον – купіль). Після промовлених (чи прочитаних) молитов благословення наречення імені – про що вже згадувалося – священик благословляє уста, чоло та серце дитини. Це робиться не просто для того, щоб подати благословення вказаним частинам тіла дитини, а щоб в першу чергу благословити їх функції: розсудливість (уста), мудрість (чоло) і життєдайність (серце). Отже, дитина ввіряється, у справжньому розумінні цього слова, Господу нашому Ісусу Христу, як єдність тілесно-духовного буття. Саме тому далі співається тропар свята Стрітення Господнього:
«Радуйся, благодатна Богородице Діво, бо з тебе засяяло Сонце правди — Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві. Веселися й ти, старче праведний, ти прийняв на руки Визволителя душ наших, що дарує нам воскресіння».
Сьогодні дуже часто, в силу різних обставин, як то незнання та зволікання батьків з вибором імені їхній дитині, благословення та наречення імені дитині об’єднується із Таїнством Хрещення. Про саме Таїнство Хрещення розважатимемо в наступному розділі.
