
Вислови, самі поняття «русскій мір», «Святая Русь», «трєтій Рім» зустрічаються досить часто і мають церковне забарвлення, хоча церковними за своєю суттю не є. Вони є породженням імперської свідомості.
Ці поняття перекочували з державно-політичної сфери у церковну.
Імперська церковність випливає з імперської свідомості, а вона з поняття імперії.
Можна навіть стверджувати, що ці явища є не просто нецерковними, а навіть антицерковними.
Через безпосередню причетність поняття імперії до російської державності та державно-церковних відносин у Росії 20 ст., бачиться за необхідне поняття імперії розкрити дещо детальніше.
1. Поняття та ознаки імперії як форми держави.
Імперія – це різновид складної̈ держави, яка характеризується насильницьким об’єднанням територій̆ суверенних багатонаціональних держав або їхніх частин.
Серед ознак Імперії можна виділити три наступні:
Імперія, за визначенням Ghiţa Ionescu[1], характеризується трьома основними елементами:
1. сильний політичний центр, якому надано життєздатності історичною місією розширення. Даний елемент імперського типу держави можна детальніше розкрити у наступних аспектах:
- етнічна неоднорідність населення імперії, наявність привілейованих суспільних станів та етносів,
- наявність колоній або країн-сателітів,
- наявність розвинутого апарату силового впливу: армії і поліції,
- жорстко ієрархічна, як правило авторитарна та одноосібна, влада,
- концентрація політичної, економічної, фінансової влади в одному центрі,
- експансивна зовнішня політика, прагнення до регіонального або світового домінування,
- пасивна лояльність населення, пригнічуюча національна та соціальна внутрішня політика.
2. релігійне чи ідеологічне насильство. Даний елемент пов’язаний з намаганням імперії забезпечити собі стійку лояльність громадян bzw. підданих. Імперія нав’язує себе як єдину і безальтернативну долю і жорстоко карає всіх, хто намагається з цим боротися.[2] Загалом суть імперської ідеології полягає у абсолютному приматі держави щодо особистості. Обґрунтування різних аспектів імперської ідеології як правило є спробою надати згаданій вище цілком антигуманній тезі фальшивої глибини та пафосної краси[3]. Одним з найефективніших способів впровадження цієї імперської ідеології є як можна тісніше її поєднання з вже існуючою релігією. Альтернативним варіантом може бути квазірелігійна ідеологічна система, яка користується популярністю у населення імперії. Для підтримки чи впровадження даного симбіозу імперської ідеології та (квазі-)релігії імперія може виділяти значні матеріальні (безпосереднє фінансування, впровадження спільних з релігією програм) та нематеріальні (дипломатична гра, пропаганда) ресурси.
3. відчуття кінцевої мети, притаманне імперській еліті. Месіанізм, ідеологія побудована на понятті «катехон» («Утримуючий»), «Третій Рим».
2. Поняття та ознаки імперської церкви.
Імперська Церква це така помісна Церква, яка у своїй суспільній діяльності працює на благо держави, яка є імперією, і лобіює її інтереси. Державний, юридично закріплений статус для імперської Церкви не є обов’язковою умовою. Імперський характер помісної Церкви розкривається не у юридичній площині, а в ідеологічній спрямованості. Також характерною для імперської помісної Церкви є спрямованість на зовнішню експансію, яка співпадає з такою у держави, в якій перебуває дана помісна Церква.
3. Співвідношення понять державна та імперська церкви.
Державний статус помісної Церкви та імперський характер помісної Церкви історично тісно пов’язані, але не є тотожними. Деякі помісні Церкви мають статус державної, але через відсутність реальних імперських амбіцій та зусиль для їх реалізації у держави, в якій перебуває дана помісна Церква, вона не отримує імперського характеру.
4. Класифікації імперських церков.
a. імперські Церкви з державним статусом
Обов’язки та привілеї затверджені юридично. У цьому випадкові священнослужителі можуть розглядатися як державні службовці з усіма витікаючими з цього наслідками (на прикладі ПРЦ: обов’язок священнослужителів звітувати про загрозу безпеці держави, навіть якщо це стало відомо на сповіді). Представники: (ПРЦ 1901-1917)
б. імперські Церкви без державного статусу
Характеризується залученням Церкви до державної політики без надання їй особливого юридичного статусу. Також для даного типу можуть були властивими відносини, які базуються на шантажеві та утисках, тимчасових, не закріплених на довгий час привілеях. Представники: (РПЦ 1943-2000, особливо з приходом до влади патр. Кирила)
5. Нехристиянська сутність імперії
Імперія базується на протилежних до християнських принципах. Якщо у християнстві яскраво виражена цінність кожної окремої особистості (пор. Лк. 12:6,7, Мт. 18:12-14 тощо) то для імперії все навпаки. Для імперії важливі тільки заслуги індивіда перед державою, а не сам він. Людина повинна відректися від усього, стати солдатом імперії і прагнути до одного — служити імперії, отримуючи у вигляді нагороди можливість служити їй далі, вже на більш високому посту.[4] Якщо проводити порівняння відносин людини з державою, які відбуваються в імперії та відносин людини з Богом, які відбуваються у Церкві, то різниця стає ще разючішою. Імперська держава не гребує жодними засобами для заради здійснення своїх інтересів, включно і жертвуючи мільйонами людей заради власної вигоди. Сотворитель же віддає Себе Самого на смерть заради інтересів людини, не жаліючи власного життя. Це дві взаємовиключаючі ідеології — вкрай егоїстична та вкрай жертовна.
6. Імперська свідомість[5]
Імперська свідомість — це досить цілісний, об’ємний комплекс різнорідних ідей, концепцій, почувань, це частина суспільної свідомості, уявлень про місце своєї (імперської) держави у світі та історії. Необхідно зауважити, що імперська свідомість формується історично, образ імперії в очах її народів складається століттями, що створює певною мірою неоднорідне розуміння даного поняття. У нього входять:
- елементи зовнішньополітичних доктрин, за допомогою яких імперська влади в різні часи обґрунтовують імперську політику;
- актуальні в даний момент ідеологічні концепції;
- традиційні цінності способу життя народу метрополії, які були перенесені на всю імперію;
- одномоментні судження та громадські відчування;
- релігійні концепції, конфесійні уявлення.
Імперська свідомість досить мінлива в часі, динамічна і суперечлива за своїм змістом. Вона змінюється, як змінюється сама імперія, але, на відміну від неї, імперська свідомість не вмирає відразу і ще довго визначає і політику, і громадську думку як у колишній метрополії, так і в колишніх колоніях. Не дивлячись на варіативність імперської свідомості, можна говорити про певні стійкі принципи, стереотипи, аргументи імперського владарювання, на яких трималося уявлення мільйонів людей про імперію.
Для імперської свідомості характерна наявність певної низки ідей.
- Ідея «influence legitime» – це ідея про «невід’ємне право» імперії, виходячи з власного уявлення про безпеку, здійснювати випереджувальні, превентивні завоювання, зумовлені не потребами економіки чи нестачею землі, а ідеєю безпеки держави на далеких її підступах;
- ідея «права першого зайняття», «споконвічності» призначена для обґрунтування завоювання нових земель. Ця ідея полягає у тому, що землі, на яких жила, чи могла колись жити титульна нація імперії або споріднені з нею народи, проголошується «споконвічною територією» і підлягає «поверненню», приєднанню до імперії;
- ідея про «вищість» титульної нації. Відповідно до цієї ідеї інші народи сприймаються в різній степені нижчими за титульну націю даної імперії. Відповідно до цього вони не мають права на існування у вигляді окремої суверенної держави і мусять бути керовані імперією;
- ідея незворотності входження в імперію. Якщо якийсь народ, добровільно чи не зовсім добровільно, став частиною імперії, то в імперській свідомості він втратив усяке право на вихід з цієї імперії. Будь-які спроби народів виявити свою нелояльність імперії, а тим більше бажання виходу з неї, розглядалися як акт зради. Відповідно до цього, у імперській свідомості, такий народ мусив нести покарання за колективну вину, що виявляється у масових репресіях представників цього народу;
- ідея «відвічного ворога». Цей стереотип імперської свідомості дуже стійкий за своєю сутністю, але досить мінливий за формою, яка залежить від актуальної кон’юнктури — «відвічний ворог» існує завжди, але у різні часи він різний. Цей стереотип постійно цементував, об’єднував різнорідні, а часом і протилежні політичні ідеї імперської свідомості, формуючи при цьому конкретні цілі імперської діяльності.
Імперія неможлива без граничної воєнізації метрополії. Армія – це сутнісна основа імперії, вона є знаряддям завоювань, вона ж є і зразком для суспільства. Ця модель, у вигляді військових губернаторств, поширюється на усю територію імперії.
Також кожна імперія для забезпечення довготривалої лояльності мусить утворити певну ідеологію, якої мусить притримуватися члени (жителі) імперії. Зазвичай імперські ідеології базуються на певних напіврелігійних міфологемах, або/і використовують пануючу релігію для вивищення імперської ідеї.
7. Кореляція церковної та імперської свідомості
Своєрідним видом взаємодії церковної та імперської ідеологій можна назвати проникнення імперської, мирської ідеології у церковну свідомість. Наслідком цього стали як просте переймання певних моментів імперської ідеології, так і утворення нових елементів ідеології, які за формою уподібнюються до церковних, але за змістом є цілком імперськими. Характерним у цьому випадку є утворення квазірелігійних міфологем для впровадження імперських прагнень. Так в історії можна побачити впровадження міфологем «Священної Римської імперії», «Святої Русі», «Третього Риму» як катехона[6] та ін. У такий спосіб імперія прив’язує свою ідеологію до релігійної віри її підданих. Вірність державі-імперії ототожнюється з вірністю Церкві, а відповідно — Богові. У такому випадкові вірність вірі (Богові), патріотизм, та лояльність імперії зливаються в одне, і тут вже доводиться говорити про вірність до смерті, самопожертву.
Досить ефективним є також поєднання державно-культурного месіанізму з релігійним месіанізмом та національно-державної винятковості з агресивною вузькоконфесійністю. У такому випадкові титульна нація імперії, або приналежність до імперії взагалі, проголошується носієм виняткової місії, яка має псевдорелігійний геополітичний характер: навернення невірних (із залученням їх територій до власної імперії), утримання приходу антихриста, місія держави як виняткового охоронця чистоти віри тощо. Також необхідно зауважити, що вищезгадані елементи змішаної імперсько-церковної ідеології можуть не бути зафіксованими у жодних юридичних актах, але підтримуватися державою та культивуватися проімперськи налаштованою помісною Церквою.
Звісно подібні ідеологеми не є природними елементами церковної свідомості, а відповідно до цього можуть викликати спротив Церкви, якій їх нав’язують. Після насильницького «очищення» Церкви від противників такої «змішаної» ідеології держава зазвичай намагається поставити на керівні посади осіб, які б ефективно, за власною ініціативою, впроваджували імперські ідеї в середині самої помісної Церкви. Зазвичай це найзручніше здійснювати при державному статусі помісної Церкви, коли держава має легальне право втручатися у призначення єпископів на єпархіальні кафедри.
Імперська ідеологія, як і сама по собі, так і в церковному середовищі може існувати після падіння самої імперії, утворюючи т.з. імперський фантом. У цьому випадку помісна Церква, яка в часи реальної співпраці з імперією набула імперських рис, продовжує ще певний час діяти у тому ж — імперському — напрямку. Якщо імперія у тій чи іншій формі відновлюється, то імперська Церква може стояти у перших рядах захисників імперії та імперської ідеології.
8. Державна Церква як прояв імперскості

Загальноприйняте поняття державної церковності включає в себе не тільки поняття такого статусу Церкви у державі. Система державної церковності може функціонувати при певних типах релігійної самоідентифікації держави та моделях взаємовідносин Церкви і держави, при чому навіть сам статус державної Церкви може відрізнятися від декларованого, утворюючи державний тип церковності de facto.[7]
Типи держав за релігійною самоідентифікацією та моделлю відносин між Церквою та державою можна поділити на сумісні та несумісні з державною церковністю. До сумісних за релігійною самоідентифікацією належать усі види релігійних держав та de facto нейтральний вид світської держави. Так до прикладу деякі держави попри наявність державного статусу у місцевої Церкви проголошують світський характер самої держави (наприклад Англія, Данія). До несумісних можна віднести ворожий тип світської держави через неможливість утворення легальних способів властивого для державної церковності способу взаємодії.
Також державна церковність поєднується з різними моделями державно-церковних відносин. Для трьох з них, а саме для моделі симфонії, цезаропапізму та папоцезаризму, державна церковність є природною, адже передбачає тісну взаємодію церковної та державної організацій. Умовно ідеальна модель взаємовідносин Церкви і держави — симфонія — через те, що має один серйозний дефект — ідеалізованість, а відтак і нереалістичність, не може існувати в реальних умовах тривалий час. В реальних умовах держава, як хижак за своєю природою, невідворотно спробує змінити баланс влади у свій бік. Саме так і відбувалося в умовах, коли держава окріпла настільки, щоб стати імперією. Така тенденція властива як для Східної Римської Імперії, так і для її ідеологічної правонаступниці — Російської Імперії. Зокрема у ній відбулося навіть підміна понять — цезаропапістська модель продовжувалася називатися і сприйматися як модель «симфонії».
Буття Церкви в зовнішніх умовах імперії породило особливо згубну для неї роль імперської Церкви, яку можна визначити як таку помісну Церкву, яка у своїй суспільній діяльності працює на благо імперської держави і лобіює її інтереси. Державний, юридично закріплений статус для імперської Церкви не є обов’язковою умовою. Імперський характер помісної Церкви розкривається не у юридичній площині, а в ідеологічній спрямованості. Також характерною для імперської помісної Церкви є спрямованість на зовнішню експансію, яка співпадає з такою у держави, в якій перебуває дана помісна Церква.
Державний статус помісної Церкви та імперський характер помісної Церкви історично тісно пов’язані, але не є тотожними. Деякі помісні Церкви мають статус державної, але через відсутність реальних імперських амбіцій та зусиль для їх реалізації у держави, в якій перебуває дана помісна Церква, вона не набуває імперського характеру.
За їхнім статусом, імперські Церкви (помісні) поділяються на дві групи — імперські Церкви з державним статусом та без нього. До першої групи відносяться церкви, обов’язки та привілеї яких затверджені юридично. У цьому випадкові священнослужителі можуть розглядатися як державні службовці з усіма відповідними наслідками. До другої групи належать імперські церкви без державного статусу. Державно-церковні відносини у таких режимах характеризуються залученням Церкви до державної політики без надання їй особливого юридичного статусу. Також для даного типу можуть були властивими відносини, які базуються на шантажеві та утисках та тимчасових привілеях, не закріплених на довгий час юридично.
Імперські моменти цілком чужорідні церковній свідомості, оскільки імперія базується на протилежних до християнських принципах. Якщо у християнстві яскраво виражена цінність кожної окремої особистості, то для імперії все навпаки. Загалом, імперство — це примат держави над особистістю. Імперія — все, людина — ніщо, все інше — лише спроба надати цьому антигуманному гаслу неправдиву глибину і красу.
Для імперії важливі тільки заслуги індивіда перед державою, а не сам він. Людина повинна відректися від усього, стати солдатом імперії і прагнути до одного – служити їй, отримуючи у вигляді нагороди можливість служити їй далі, вже на більш високому посту. Імперія вважає себе кінцевою формою розвитку держави і сама думка про те, що імперії колись може і не бути — під забороною.
Імплементація церковною свідомістю імперських елементів є еклезіологічною катастрофою. У такій церкві поступово але неминучо починає переважати земне, гріховне. Вона входить у площину дії євангельської максими, що один слуга не може двом панам служити. Зрощення церковного організму з державним віддаляє його від містичної єдності у Тілі Христовому.
Основною, хоч і не єдиною, рисою державної церковності є тісна взаємодія світської та церковної влад або їхня тотожність (наприклад у Ватикані). Тому при моделі «розрив між Церквою та державою» державна церковність неможлива. Максимально, що можливо при даній моделі — це деякі елементи, властиві для державної церковності — фактична легітимація влади, підтримка державної внутрішньої та зовнішньої політики. Але дані елементи самі по собі ще не створюють державну церковність як легітимну модель взаємовідносин між Церквою та державою.
Державна церковність для Церкви має як певні переваги так і досить істотні недоліки. До переваг можна віднести те, що держава певну кількість турбот, зокрема фінансові, бере на себе. Крім того Церква при даній моделі має доступ до освіти, а відповідно до виховання громадян (віруючих), чим відбувається сприяння місіонерській діяльності Церкви. Крім того прийняті Церквою постанови підкріплюються державним авторитетом та державним апаратом впровадження цих постанов.
Але тісна співпраця з державою має і зворотний бік медалі. Так до прикладу якщо держава підкріплює постанови Церкви своєю світською владою, накладаючи на них свою резолюцію, то природно, що вона проводить ревізію даних постанов, співставляючи їх з власними інтересами і, відповідно, допускаючи тільки ті, які відповідають інтересам самої держави. Крім втручання держави у законодавчу сферу Церкви відбувається також втручання у адміністративну сферу (наприклад питання призначення на кафедри єпископів, утворення нових парафій, монастирів), а подекуди більше чи менше опосередковано і віронавчальну сферу, як то, наприклад, участь державних чиновників у цензуруванні богословської та богослужбової літератури.
[1] lonescu G. The Break-up of the Soviet Empire in Eastern Europe. — Baltimore, MD: Penguin, 1965. — P. 7.
[2] пор. Федор Крашенинников http://inosmi.ru/russia/20090809/251446.html
[3] пор. Федор Крашенинников http://inosmi.ru/russia/20090809/251446.html
[4] Федор Крашенинников http://inosmi.ru/russia/20090809/251446.html
[5] http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/sympo/Proceed97/Anisimov.html
[6] κατέχων – «утримуючий» 2 Сол 2:7
[7] Йосиф (Зеліско), ієром. Державна церковність: кореляція статусу, самоідентифікації та моделі відносин. // Державотворення і помісність Церкви: історичні процеси та сучасні реалії: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. / Під ред. Володимир прот. Вакін, Ярослав свящ. Черенюк, Скиба прот. Ігор, Василь прот. Лозовицький, Миколай прот. Цап, Миколай прот. Цап’юк, Василь прот. Клочак, Ігор Каленикович Сацик. Луцьк: Видавництво Волинської православної богословської академії ΕΙΚΩΝ, 18.05.2017. С. 81–97