Звернення
Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященніший владико Данило, Ваше благословення окормляти духовно воїнів я виконую з травня 2022 року, як військовий капелан на волонтерських засадах, не покидаючи при цьому волонтерської турботи про нужди українського війська, якою ми займаємося від лютого 2022 року.
Відповідно до нових вимог законодавства України, я, протоієрей Микола Йоник, подав з Вашого благословення документи на отримання Мандату на право здійснення військової капеланської діяльності, який мені було видано 18 липня 2023 року.
Капеланське служіння українських священників, особливо у світлі збройної агресії РФ проти України, – 20 лютого 2014 – початок анексії п-о Крим; 12 квітня 2014 – вторгнення військ РФ на Донбас; 24 лютого 2022 – повномасштабне вторгнення військ РФ в Україну, – має дуже поважну місію, а саме: окормляти військовослужбовців словом Божим, турбуватися про їх моральний стан людини і вести до спасіння в Бозі, Який «робить нас переможцями в Христі й на кожному місці виявляє через нас любі пахощі Свого знання. Тому що для Бога ми є любими пахощами Христа між тими, хто спасається, і між тими, хто гине. Отже, для одних запах смерті – на смерть, для інших запах життя – на життя.» 2Кор.2,14-16.
Статут внутрішньої служби Збройних Сил України передбачає в цьому дусі наступні зобов’язання для військового капелана, які повинні виконуватися з його доброї волі й усвідомлено:
- здійснювати забезпечення організації та проведення молитов, богослужінь, благословень, урочистих і поминальних заходів та інших релігійних обрядів і культів, які у відповідності до духу воїнів реалізують духовно-релігійні потреби військовослужбовців, працівників та членів їх сімей;
- сприяти розвитку особистісних та колективних моральних якостей особового складу, формуванню у воїнів здорових відносин в колективі у дусі порозуміння, миру та жертовності;
- популяризувати здоровий християнський спосіб життя серед військовослужбовців, працівників та членів їх сімей;
- ознайомлювати військовослужбовців, працівників та членів їх сімей з основами релігійного вчення;
- виховувати у військовослужбовців, працівників та членів їх сімей людяне ставлення до особистості з іншим світоглядом та релігійними переконаннями;
- налагоджувати взаємодію з представниками релігійних організацій, які здійснюють діяльність у місцях дислокації військових частин, в інтересах задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців, працівників та членів їх сімей;
- особливо вагомим в даному переліку обов’язків є участь капелана у реабілітації особового складу, який потребує психологічної допомоги;
- консультувати командування з релігійних, моральних питань.
Офіцерська посада капелана передбачає носіння зброї, однак ініціатор Закону України про капеланське служіння передбачив, хвала Богу, і прописав також в Статуті внутрішньої служби Збройних Сил України, що військовим капеланам забороняється видача зброї та боєприпасів, що власне відповідає духу Святої Євангелії та канонічному праву Православної Церкви (4-й Вселенський собор, правило 7).
Крім того військові капелани не можуть бути залучені до чергувань, нарядів, проведення службових розслідувань та інших дій, несумісних з їхніми посадовими обов’язками та статусом священнослужителя. Таким чином священник може себе повністю посвятити пастирським обов’язкам у війську.
До честі державних служб і законодавців треба завважити, що було прийнято також наступне рішення: військовий капелан має право не відповідати на запитання щодо фактів і обставин, які стали йому відомі під час сповіді. Таке рішення повністю відповідає вченню Православної Церкви і канонічному праву (120 правило, Номоканон).
Отже, як Ви бачите, Ваше Високопреосвященство, Господь Бог вдихнув законотворцям України добре розуміння обов’язків священнослужителя, а ініціатори закону реалізували це розуміння церковної моралі в юридичній площині, щоб уможливити священникові здійснювати капеланську службу без перешкод і на користь та спасіння для українського воїна.
Очевидно, що з тією ж метою та із пастирською турботою Синод Православної Церкви України прийняв відповідні постанови на час воєнного стану в Україні, як то Постанова №23 від 7 березня 2022 р, «Про зміни у богослужбовій практиці у зв’язку з війною в Україні», якою дозволив:
змінювати розклад богослужінь, замінювати уставні богослужіння іншими (молебнями, акафістами), скорочувати богослужіння, виходячи з пастирської необхідності та безпеки їх учасників. Замість храму богослужіння можуть звершуватися в домах чи місцях укриття;
використовувати для звершення літургії білий не здобний хліб. Благословити розташовувати запасні Святі Дари в будь-якому безпечному місці на розсуд духовенства та звершувати ними причастя Святих Таїн за потребою, в тому числі тих, хто не мав можливості дотриматися євхаристичного посту;
під час поховання загиблих від війни чи померлих звершувати скорочений чин похорону (відспівування), який складається із заупокійної літії з читанням після ектенії розрішальної молитви;
право не проводити уставних богослужінь або заміняти/скорочувати їх там, де від цього вбачається пастирська користь.
Однак деякі Постанови Священного Синоду ПЦУ дещо заплутані і викликають подив та непорозуміння для священника, а іноді навіть і роздор між духовенством нашої Церкви. Йдеться про Постанову №24 від 21 березня 2022 року «Про використання зброї», а саме пункт 2:
«Роз’яснити, що як канонічне право Православної Церкви, так і норми Міжнародного гуманітарного права передбачають, що духовні особи, зокрема клірики, не повинні використовувати бойову наступальну зброю та брати участь у активних бойових діях. Норми Міжнародного гуманітарного права (Норма 27) зазначають: «Духовний персонал, призначений виключно для виконання духовних функцій, має користуватися повагою та захистом за будь-яких обставин. Особи, які належать до нього, втрачають право на захист, якщо здійснюють, крім своїх гуманітарних обов’язків, дії, спрямовані проти ворога». Зазначена норма стосується як цивільного духовенства, так і капеланів, які перебувають у військових підрозділах. Міжнародне право визнає дозвіл для духовного персоналу, так само як і для медичного персоналу, мати при собі легку особисту зброю, призначену не для наступальних дій, а для захисту себе і тих, хто перебуває під їхньою опікою: «З тих самих міркувань принцип, згідно з яким медичний персонал не втрачає права на захист, будучи озброєним легкою особистою зброєю, і може використовувати цю зброю для самооборони або захисту поранених, хворих і потерпілих аварію, що знаходяться під його опікою (див. коментар до Норми 25), застосовується за аналогією і до духовного персоналу» (офіційний коментар до Норми 27).
Це формулювання дозволяє розуміти, що Священний Синод УПЦ (ПЦУ) дозволив священнику всупереч канонів Православної Церкви (2-й Вселенський собор, правило 7) користуватися зброєю. При цьому Священний Синод посилається на право війни, право збройних конфліктів (Норми Міжнародного гуманітарного права), і навіть заохочує до носіння священником-капеланом зброї, виправдовуючи необхідністю самозахисту чи захисту тих, хто перебуває під опікою священника. Однак Апостольські правила 27 і 66 вчать нас бути зовсім іншого духу.
Канонічне право Православної Церкви забороняє священникові вправляння у військовій справі (наприклад, Апостольське правило 83), а порушників велить позбавляти священичого сану. Бо, як каже правило: «кесареве кесареві, а Боже – Богові» Мт. 22,21. (пор. 4-й Вселенський собор, правило 7).
18 жовтня 2022 року Священний Синод ПЦУ у рішенні №18 «Питання подальшої організації військового капеланства» спирається на визначений законодавством України новий порядок здійснення капеланського служіння у Збройних силах України та закликає священників до служби у війську на посадах військових капеланів.
На жаль, ані Священний Синод, ані наступні за ним Архієрейський і Помісний собори ПЦУ не запропонували священнику шляху звільнення від заборони хоча б того ж 83-го Апостольського правила.
Єпископ, або пресвітер, або диякон, які у військовій справі вправляється, і хочуть утримати дві речі, тобто, світське начальство і священичу посаду, нехай будуть позбавлені священичого сану. Бо «кесареве кесареві, а Боже – Богові».
Яким чином це повинно, використовуючи слово Священного Синоду, «заохотити» мою совість здійснювати капеланське служіння? Вже майже рік сьогодні (18 жовтня 2022 – 5 вересня 2023) спливає, але досі не зроблено нічого нашою Церквою, ані Верховною Радою України, щоб зняти зі священника на посаді капелана навантаження, яке виникає через поєднання в його особі духовних обов’язків і «будь-яких урядових повноважень чи участі в державних справах, що є чужим християнству: «Царство Моє не від світу цього» Ів.18,36», – як про це каже єпископ Никодим (Мілаш).
Навпаки, священнику (з позиції держави світської це справді великий крок лояльності до «цивільних священників») за новим порядком призначення на посаду військового капелана присвоюється офіцерське звання чи військовий чин, коли його призивають до військової служби, а це суперечить канонічному праву Православної Церкви, бо за словом апостола Павла «ніякий воїн не зв’язує себе з ділами житейськими, щоб догодити воєводі» 2Тим.2,4.
Для успішного виконання свого капеланського служіння священникові серед іншого потрібні також і знання офіцера, щоб розуміти воїна, командування та орієнтуватися в їхній сфері, але що саме має додати священникові саме військовий чин чи офіцерське звання залишається загадкою для мене?
Ваше Високопреосвященство, станом на сьогодні деякі рішення або відсутність відповідних рішень Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України) чи Собору нашої Церкви хвилює совість і віру священника, який в прагненні допомогти своєму народу вступає на посаду військового капелана.
Чи можу я, протоієрей Микола Йоник, сподіватися хоча б Вашого архіпастирського благословення і покрову Вашого омофору для служіння в таких тісних обставинах (протиріччя з Апостольськими правилами та постановами Вселенських соборів; 1-й Вселенський Собор, Правило 2: хто насмілюється опиратися Великому Собору, піддає себе небезпеці виключення з кліру) і в цей тяжкий для нашої країни час (час неспровокованої війни РФ проти України)? Або ж благоволіть окреслити межі моїх можливостей в допомозі українському війську своїм розпорядженням і настановою, як архієрей нашої єпархії. Це мій обов’язок – допомогти нашим українським воїнам, але хочеться це робити у світлі євангельського вчення і у згоді з канонами Православної Церкви.
Простіть мене, Ваше Високопреосвященство, за ймовірно допущену мною дерзкість у висловлюваннях. Але тісність обставин потребує ясності й чіткості, як мені видається. Господь наш Ісус Христос заповів: нехай слово ваше буде так – так, а ні – ні… Мт.5,37. Чи нам, духовенству, не дослухатися в безумстві плоті до слова апостола Павла: «плекайте в собі ті самі думки, що й у Христі Ісусі» Фил. 2,5? Тому, наслідуючи Христа Ісуса, Господа нашого і Спасителя, священники покликані у своєму капеланському служінні в першу чергу молитися за воїнів і ввесь український народ, державу нашу Україну «з великим риданням і слізьми підносити благання і молитви до Того, Хто може спасти від смерті, й бути вислуханим за благочестя» Євр.5,7.
прот. Микола Йоник
