Приступаючи до Нього, каменя живого, людьми відкинутого, а Богом обраного, коштовного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство […] Він для вас, віруючих, коштовність, а для невіруючих камінь, який відкинули будівничі, але який став наріжним каменем, каменем спотикання і каменем спокуси, об який вони спотикаються, не підкоряючись слову… Ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий; колись непомилувані, а нині помилувані. 1Пет 2,4-20.
Прагнення особистості до чесноти передбачає її свобідну моральну волю, а схильність особистості до пороку зв’язує її рабським виконанням ролі, яка продиктована вимогами тіла і обставинами, й зобов’язує необхідністю.
Це ж реалізується особистістю в небезпечній конформності, характерною ознакою якої є свідомий «внутрішній компроміс і прийняття особистістю тих стандартів і станів поведінки, які накладаються на неї зовнішнім середовищем». Компроміс, на який іде при цьому совість, виправдовується обов’язком і відповідальністю, але насправді він є відмовою від богоуподібнення, обожнення і моральної чистоти. Саме тому прагнення моральної чистоти, шлях до обожнення, що є метою християнського життя людини, й досконалості «підмінюється якою-небудь роллю, виконуючи яку люди намагаються звершити належний цій ролі стиль поведінки».
В таку колізію потрапила сьогодні Православна Церква України, оформлюючи священників на посади офіцера капеланської служби. Виникла з одного боку неймовірно нагальна потреба у збройних силах України мати вчителя моралі і духовного керманича для українського воїна, який носить свій меч, щоб карати зло. Святе Писання вчить, що воїн не без причини меч носить, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві (Рим 13,4). У цьому світі є зло, а воїн має захищати добро.
Духовний вчитель ж повинен навчити воїна євангельської живої моралі, якою він керувався би при прийнятті рішень навіть у найстресовіших умовах — на війні. Духовенство тут має допомогти вберегти відважному воїну його статус людини й не впасти у зло.
Щоб уможливити цю надскладну роботу духовенства Помісної Церкви в українському війську, треба державі переглянути і вдосконалити правові відносини з Помісною Церквою України, бо не секрет, що на безпеку держави, на війська України, а відтак і на свідомість воїна пориваються впливати присутні в Україні конфесії, які шпигують на користь іноземних релігійних, політичних центрів, вносячи чужу політику в нашу державу і травмуючи дух й свідомість людини.
В такому жертовному служінні українському народу Православна Церква України підняла свій голос і задіяла всі доступній їй ресурси та вплив задля свого народу, задля цілісності та незалежності Української Держави, країни наших батьків і дідів, Святих Отців, які залишили нам величні духовні святині.
Задля збереження української духовної спадщини київських святителів, отців Києво-Печерських, преподобного Іова, ігумена Почаївського, блаженних і святих князів і гетьманів українського народу ми зобов’язані протистояти ворогу, для якого немає нічого святого.
В нашій боротьбі із ворогом неабияким викликом є формування єдності й однодумності народу. На жаль, суспільство наше стало норовистим і живе свавільно. В таких умовах всім нам треба навчатися, змінюватися і зростати.
Однак атеїстичний дух в Законодавстві України і свідомість радянської доби у цілих поколіннях нашого народу, в тому числі й церковній ієрархії, стають перешкодою у добрій справі — оформленні на капеланське служіння священників.
З цієї причини Православна Церква України частково поступилася із безвиході своїми переконаннями і свободою совісті, докладаючи надлюдських зусиль, щоб допомогти своїй Батьківщині в темний час розв’язаної росією екзистенційної війни проти всього українського. Про що йдеться?
Не вдаючись в наших міркуваннях глибоко в деталі законодавчих ініціатив Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, варто все ж підкреслити, що кілька вимог держави чи збройних формувань, з якими вже з перших кроків оформлення документів чи в ході служби стикаються священники, створюють колізію із канонічним правом Православної Церкви, яке регулює адміністративне і морально-духовне життя Церкви.
Конституція України та Законодавство України є основою правового врегулювання життя в країні. У Православній Церкві цю функцію виконують Канони або Правила святих Апостолів, семи Вселенських соборів, Помісних соборів і святих отців Православної Церкви.
Канон – це грецьке слово і українською значить «правило, порядок». Правила складають основу церковного права Православної Церкви і, як каже сучасний богослов-каноніст Святослав Чокалюк, – Про важливість цих правил ми читаємо в Божественному Одкровенні: «Тим, які живуть за цим правилом, мир їм і милість» (Гал 6,16). З чого робимо висновок про те, що кожному християнину для спасіння потрібно дотримуватися цих правил. Правило служить для розкриття точно визначеної церковно-правової норми щодо того чи іншого питання, виданої авторитетним джерелом, що має загальноцерковне визнання.
Спершу визначимо максиму, яка повинна супроводжувати наше розуміння капеланського служіння священниками, а саме:
- священники несуть з волі Божої свій послух в Церкві з благословення єпископа, спадкоємця апостольської влади, і представляють його в управлінні Церквою за його відсутності на місцях. Звідси перше, що нам треба зрозуміти, це те, що священник не може бути відірваний від Церкви, а єднається він з Повнотою Церкви через сопричастя і послух єпископу. Воля Божа була поставити духовенство заради збереження моралі в суспільстві, в Церкві. Тому у священника не може бути іншого начальника, крім Церкви. Начальство Церкви для священника реалізував Господь наш Ісус Христос в особі єпископа; ось тому священник-капелан повинен нести свій послух і у збройних формуваннях, серед військових з благословення свого єпископа й у підпорядкованості йому єдиному;
- друге, до обов’язків священника-капелана, так само як і у священників в монастирях чи на парафіях, належить окормлення військовослужбовців словом Божим і турбота про їх моральний стан.
Формування навколо цих маркерів законодавчої бази держави для священника-капелана є дуже бажаним, бо Церква (єпископ) покликані вберегти моральну людину для Неба. Інакше ми створюємо для священника конформність, яка віддаляє його від Церкви, руйнує його святу місію капелана, а відтак робить нездатним виконувати свої обв’язки капелана, або не сприяє виконувати їх без втрат для свого сану і покликання священника, а це неприпустимо найперше згідно моралі Божої, Канонічного права Православної Церкви, а відтак і згідно Конституції України, та Закону України про свободу совісті і релігійні організації.
Будуймо на камені а не на піску. Якщо нема Бога, нема Церкви, нема моралі і ставлення до капелана зведене до світського, то не буде воїн й людиною. З волею Божою повинен годитися і командир (воєначальник), і священник-капелан, і воїн. Для цього вчитель моралі має подати євангельську мораль офіцерам, воїнам, політикам, науковцям, дослідникам, викладачам, медикам.
Якщо буде Бог в основі життя нашого суспільства, то ми кладемо міцний фундамент, яким є Бог, Церква і мораль. Воєначальник в такому разі має фундамент і права в моралі Святого Письма і канонів Церкви. Якщо наша будова не на піску, а на камені, яким є Бог, Його вічна мораль, тоді і воєначальник, і воїн, і капелан працюють в одному напрямку. В результаті воїн гідно носить свій меч для боротьби зі злом, не вимагає більше від того, що дозволено… Воєначальник і воїн, і капелан виконують свій священний обов’язок, виправдовують довіру народу і будують в Бозі собі спасіння, Богові на славу. Такий фундамент-камінь. Мораль Неба вдовільняє людей, приносить честь Церкві і Богові славу, а воєначальникам, капеланам і воїнам честь у Господі Бозі на віки.
протоієрей Микола Йоник
