Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна, але Христос воскрес з мертвих і у Христі всі оживуть
1Кор. 15.
Христос воскрес заради людини, дарував їй життя, придбавши нас дорогою ціною. Ось ми і нині радісно вигукуємо привітання один одному – «Христос воскрес і життя дарував». Однак ця радісна звістка покривається смутком, бо людина обрала смерть і «потурає похотям», наче й не визволена від невідання, наче й не було воскресіння Христового, наче й не даровано їй «благодать у явленні Іісуса Христа». Християни, ми, слухаючи не чуємо і дивлячись не бачимо приклад Святого, Який покликав нас бути святими у всіх вчинках наших. Ми, спадкоємці апостольської віри у воскреслого Христа, послідовники отців святих Церкви Христової, відчинили людству не ворота правди, а двері злослів’я й нахабності у стосунках між собою. Наше суспільство «святих Божих» поважає не того, хто, будучи довершеним, зі страху перед Богом затуляє свої уста і не дозволяє недоброму слову зірватися з них. Нажаль християнин постмодерної доби дуже поважає тих людей, хто якнайбільше, найкрасномовніше, найдотепніше злословить ближнього. Той у пошані в нас, хто язиком своїм відкрито чи натяками приносить «муку та злобу», а уста його – «отрута аспида».
Ми, християни, дозволили наповнити свій інформаційний простір, наше спілкування між собою полюванням на гріхи один одного, але не з тим, щоб омити слізьми проступки, а щоб засуджувати; не для того, щоб полікувати, а щоби ще болісніше вдарити і використовувати рани ближнього на виправдання своїх власних недоліків. Саме тому, до прикладу, содомський протиприродний сором знайшов підстави претендувати у нашому суспільстві на рівноправність з Божественними законами, висуваючи свої претензії на місце занедбаних нами християнських чеснот. О, коли б ми вміли своєю вірою й християнським життям претензії цього безсоромного гріха скинути з висоти, як це зробив архістратиг Божий Михаїл, коли запитався у Денниці: «хто як Бог». Але годі сподіватися, бо сучасне суспільство вирізняється своєю робкістю ставити подібні запитання. І приклад апостолів, які перед лицем гоніння й смерті запитували: «чи справедливо перед Богом слухати вас бiльше, нiж Бога?» Дії 4,19, теж перестає бути дороговказом для трансформованого постмодернізмом християнина.
Ми нападаємо один на одного і гинемо один від одного. Не тільки миряни сьогодні живуть так, а священики інакше. Видається, що якраз сьогодні реалізується сказане колись у проклятті: «І що буде з народом, те і зі священиком» Ос. 4,9. Не можемо сказати й такого: лише прості люди стали такими, а вожді і начальники — інакші. Більше того, саме вожді народу й начальники насаджують, пропагують такий ганебний будень нашого життя, ведучи відкриту війну зі священиками, аргументуючи й виправдовуючи цю інформаційну антихристиянську війну прагненням благочестя й правди, любові, миру, гуманізмом.
Якщо знищиться достоїнство священства, честь священного отцівства, духівництва, хто взиватиме тоді: «пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи» Іоїль 2,17? Чи дасть мудрість сильних світу цього простому народу достоїнство, щоб самостійно приносити приємні жертви Господу Богу? Кому з мудрих і сильних світу цього відповість Господь з бурі і скаже: «підпережи, як муж, стегна твої: Я буду запитувати тебе, а ти пояснюй Мені» Іов. 40,7? Хто принесе, як праведний Іов, молитву за мудрих і сильних світу цього, щоб Господь не відкинув їх «за те, що говорили про Бога не так вірно» Іов. 42,7?
У нас багато «індивідуальних жерців, служителів у глибині свого серця». Більшість шукає магічних чудес, щоб підтримати якусь внутрішню глибоко у серці заховану віру. Хтось з українців вірить у велику спасительну святість іноземного престолу і його Христового намісника, інший чекає на якесь просвітлення, інший говорить про голод, кінець світу і антихриста, а ще інший хоче мати в своєму домі Святе Полум’я, але жоден не хоче принести покаяння і виправлення життя. Дехто вважає, що зробить хрестик олією на вікні свого будинку і зло покине його сім’ю, але розпуста у його домі не дозволяє цьому статися Єр. 9,21. Ми волаємо, щоб бути почутими Христом, але при цьому повбивали й поховали своїми устами не менше половини священиків світу. Ми обурюємося, і навіть справедливо, що дзвони не дзвонять, але наші коліна повинні би звучати дзвінко від каяття, від доземних поклонів у Церквах, але де там.
Нині є люди, які з невіглаством й нахабством відстоюють найменшу дрібну та не корисну справу. Залучають до цього кожного, кого лише можуть зробити спільником зла, а прикривають все це вірою. Більше того, користуються терміном «віра», «вчення Церкви» непомірковано у своїх змаганнях. Саме тому нас, православних християн, ненавидять зовнішні. При цьому найбільш нестерпним є те, що ми не можемо навіть сказати, що вони нас ненавидять несправедливо. Та й свої докоряють нам із загостреним почуттям справедливості, виправдовуючись добрим наміром. І вже зовсім не дивно, що нас осуджує люд, який рідко схвалює навіть що-небудь добре. «На хребті нашому орють плугатарі» Пс. 129,3 і що ми замишляємо один проти одного, те обертають проти усіх.
Сучасні християни стали новою «ганьбою» Пс. 30,12, але не для ангелів і людей, як мужній подвижник апостол Павло, що боровся проти начальства і влади темряви. Ми стали такими майже для усіх, хто провадить таке ж ганебне життя. Про нас говорять навіть на зібраннях велелюдних, нас висміюють у різних «кварталах та шоу» поряд з найбільшими розпусниками. Здається, ніщо так не тішить наше суспільство, наше вухо та око, як християнин, якого висміюють в інформаційному просторі. Цьому посприяли також і наші з вами внутрішні чвари, цьому продовжують сприяти ті, хто надміру подвизається за «Благого» і «Смиренного» Мт. 11,29-30. Такі люблять Бога більше, ніж насправді потрібно, бо не навчилися від апостола Павла «не мудрувати більше того, що написано» 1Кор. 4,6.
Повернімось до першої ревності християнської, щоб не осудило нас наше виспівування «…єдиним серцем, єдиними устами…», бо ми замість об’єднатися, розпалися, замість обійнятися, повернулися спинами один до одного, але не для того, щоб прикрити спину брата від ворога. Ми уявили себе царями й володарями, але не в змозі приборкати навіть найменшого — свого язика. Ми стали тисячами уст і розтрощеним серцем, бо Христос перестав бути центром нашого життя, нашого міркування, нашої ревності, мудрості і любові. Нам варто молитися з Соломоном, який знав Кому віддати перевагу над «скіпетрами і престолами», знав у порівнянні з Ким “багатство є ніщо”, Кого «полюбив більше за здоров’я й красу».
протоієрей Микола Йоник
