Пожертва-Донат

ШЛЯХ ЖИТТЯ І ШЛЯХ СМЕРТІ

Поділитися:
FacebookTwitter

Віра твоя спасла тебе. Іди з миром, – каже Христос до жінки, яка на ділі виявила свою віру, яка своєю ревністю, своїм розкаянням принесла Богові себе у жертву, в дар. Не оглядаючись на те, що скажуть про неї люди, вона шукала в Бога за будь-яку ціну помилування і ласки. Розуміючи як вона жила до цього, жінка прийшла в дім фарисея, виражаючи своє смирення у цілуванні ніг Ісусових. Вона пошановує Христа, виливаючи на нього дорогу пахучу олію, обтираючи ноги Його волоссям голови своєї. Вона не знала як ще просити Бога, як ще виявити свою любов, свою віру, своє сподівання, що Господь простить їй і скаже: “Так. Від сьогодні живи по іншому. Я прощаю тобі  те, що було до тепер.” Щоб це виявити яскравіше, Господь мовчки приймає її вияв віри. Коли ж фарисей, який запросив погостити до себе Великого Учителя, міркує в душі: “який він пророк, якщо він не знає що то за жінка до нього торкається?” Він вважає, що вона оскверняє учителя, що вона нечестива і що не повинен пророк дозволяти такій жінці приходити до себе і торкатися своїх ніг.

Коли він так помислив, Ісус показує на прикладі двох боржників, яка між ними, фарисеєм і жінкою-грішницею, різниця. Іншим разом Господь навчав нас у притчі про фарисея і митаря, яка різниця буває між людьми віруючими. Бог бачить людину в її самоусвідомленні себе грішником або тим, хто переконаний, що достатньо служить Господу Богу.

Фарисей бачив себе виокремленим з-поміж інших людей і навіть з-поміж народу Божого. Отже, фарисей милується собою, бо навчений закону Мойсея і виконував його, а через закон він сподівався отримати у Бога визнання. Тому зміст його молитви виражає нарцисизм: Боже дякую тобі, що я не такий як ось цей. Таким чином фарисей засуджує ближнього, для себе ж сподівається винагороди і першості. На що, власне, Христос і вказує словами, що фарисей стояв попереду і підняв очі свої до Неба.

Фарисей перетягнув на себе те, що належить єдиному Господу Богу — суд над людиною. Святе Писання вчить не судіть, бо суд і помста належать Мені. Апостоли нас вчать: хто ти такий, щоб судити чужого рада? Він перед Господом ходить, ти ж пильнуй себе. Господь наш Ісус Христос каже: як ти кажеш братові твоєму дай я вийму скалку з ока твого, коли в тебе у оці колода? Вийми спершу колоду зі свого ока, а тоді побачиш як вийняти скалку.

Господь повертає наше усвідомлення себе не проти ближнього, а направляє його в нас самих. Святе Писання вже у Старому Завіті каже до людини про те, що потім підхопили філософи, але спотворили його зміст. А саме: пізнай самого себе, вникни в себе. Тому апостоли нас вчать: випробовуйте чи ви ще у вірі, чи ви ще Христові. Так пізнаєте волю Божу і побачити чи ви ще Божі чи відступили від віри. Таке самоусвідомлення, самопізнання відкриває в душі людини митареве покаяння. Митар б’є себе в груди і плаче, не наважуються підняти очей своїх до Неба, і зітхає: Боже, будь милостивий до мене грішного, Боже помилуй мене. Господь каже, що цей пішов виправданий більше до дому ніж фарисей.

Сьогодні ми слухаємо в читанні святої Євангелії про ще одну людину — грішницю, що прийшла у Бога випросити прощення. Якщо ми розглянемо осуд фарисеєм цієї жінки, зупинимо увагу на його докорі Ісусові за те, що дозволяє їй торкатися Себе, дозволяє їй до Себе звертатися, то ми побачимо себе самих у нашому будні. Тоді зрозуміємо як ми часто не бажаємо спасіння тому хто поряд. Побачимо, що ми, коли б це реально залежало від нас, ставили б завзято перешкоди кожному, хто хоче прийти до Христа. Ми цьому навчилися у нашому змаганні за владу, за посади, заробіток і за честь, за прихильність. Ми, християни, навчилися цього лукавого змагання від світу. Більше того, ми й дітей своїх навчаємо тому ж. Саме тому, коли комусь із нас вдається досягнути хоч трішки того, що сподівалися й чим марили, і бачимо водночас, що ще хтось поряд зростає або важиться здобути у своєму житті чогось більшого, ми обов’язково шукаємо як завадити йому і присікти такий порив ближнього.

Якщо у нас є влада і можливість, ми обов’язково руйнуємо життя ближніх своїм впливом або через тих людей, від яких залежить прийняття рішень чи дозволів. Тобто ми й інших людей не вагаючись залучаємо до руйнування ближньому добрих стосунків і порозуміння з людьми. Свідомість наша не приймає можливість кращого, як нам здається, життя для ближнього.

Так от, саме цю звичку, характер світу цього ми переносимо і в наше духовне життя. Так як не можливо відокремити наше духовне чи церковне буття від нашого буденного клопоту і внутрішній наш світ проявляється у зовнішньому, в нашому буденному бутті, бо із серця людини виходять усі помисли й діла її. Ми є людина, яка створена Богом тілесно-духовною і покликана Ним до вічності, до блаженного життя у Царстві Божому. Тому якщо ми у церкві тільки поводимо себе благоговійно і стримано, відповідально й чесно, для церкви лише одягаємось пристойно і скромно, у церкві тільки розмовляємо тихо, спокійно й розважно, а поза храмом забуваємо ходити перед лицем Божим чи вважаємо, що з відсутністю в нашому оточенні священика, ми можемо себе поводити по-світському, тоді ми зреклися віри, немає у нас віри.

Ось тут криється для нас небезпека. Нас цілком природно манить духовна атмосфера у церкві, душа наша відчуває, що нам добре у церкві з Богом бути, совість наша пробуджує в нас добре почуття після виконання заповіді. Нам приємно, коли люди на нас дивляться і говорять: о, ця людина ходить до церкви, вона богобоязна; ось, ця людина постить, а я не можу, ця людина молиться. Але якраз тут і є небезпека для нас, щоб ми не перетворилися на фарисея, який і довго молиться, і постить, і милостиню дає, але робить все це на показ, робить це все позірно в очікуванні, що люди хвалитимуть і прославлятимуть.

Якщо християнин збудував цей химерний фарисейський світ довкола себе і раптом бачить, що ближній реально, а не фіктивно, живе благочестивим богобоязним життям і люди його побачили та починають про це щей, “не дай Боже”, говорити, такий духовний фарисей обов’язково докладе зусиль або з прокляттям слово вимовить, або хоча й подумки, якщо не є можливим щось зробити, бажатиме ближньому невдачі в духовному житті, щоб не успадкував ласки в Бога, щоб не помилував його Господь, а навпаки щоб покарав Господь його як найстрашнішими карами. Для себе ж у своїх очах духовний фарисей помилування, виправдання, винагород і похвали достойний усякчас.

Сьогоднішнє євангельське читання повертає нас до правди Божої. Учні, каже євангелист, Іван та Яків звертаються до Ісуса: ми хочемо, щоб один праворуч, а інший ліворуч Тебе сів, коли Ти прийдеш у славі, тобто станеш царем Ізраїля. Господь наш Ісус Христос показує відвічну правду Божу, бо каже одразу: сісти ліворуч чи праворуч не від Людського Сина залежить, а від Отця Небесного. Син Божий вчить, що не людина визначає кому яка честь і винагорода, а Господь Бог, Який бачить помисли сердечні, знає наміри, потаємне серця. Тільки Богу Небесному відомо почуття, з якими людина живе, з якими несе свій подвиг.  Лицемірство чи справжність — все це Отець Небесний бачить і Він виноситиме вирок, бо суд належить Йому. Він єдиний, Хто має владу судити і єдиний справедливий Суддя, що прийде саме суд творити над людством.

Тому замислімося як ми будуємо своє життя. Чи радіємо ми, коли ще хтось крім нас долучився до Христа, до Церкви? Чи радіємо ми з того, що ще хтось став жити праведно, приніс щиросердечне покаяння? Чи здатні ми сприйняти, наприклад, що наш в минулому кривдник сьогодні стане поряд з нами у церкві і буде молитися, буде жити святим християнським богобоязним життям? Чимало з нас, напевно, замість молитви подумки скаже сам собі: якби Він знав, який це чоловік чи яка це жінка, то не дозволив би доторкатися до себе, бути в Церкві, не дозволив би прийняти Святе Причастя. Ось ми вже на місці фарисея з сьогоднішнього читання.

Направду не просто довіритися Господу Богу і прийняти Його слова, що прийде час, коли будуть сидіти поряд і лев і ягня і мирно в Божому Царстві співіснуватимуть. Саме це ми й бачимо сьогодні у Церкві Христовій, бо і колишній наш кривдник, тобто сильніший за нас, і ми, покривджені, тобто слабкіші за нього, нині обоє у Церкві перед Владикою Неба і землі стають поряд на коліна. Обоє — і лев і ягня, увірувавши в Госопда Бога нашого Ісуса Христа, живуть по-іншому, вітаються по-іншому, розмовляють один з одним по-іншому, не втрачаючи соціальних позицій як начальник і підлеглий, як той, хто має скромну хату, а другий іншу. Але перед Христом обидва стають як рівні, бо Господь не зважає на особу і суд Свій  виносить праведно і знає про людину все і не потребує, щоб хтось свідчив Йому, бо Він Сам все бачить і знає і передбачив ще до того, як ми почали бути.

Що ж робити нам? Думаю, що ми повинні зосереджуватися на словах Святого Писання, запам’ятовувати якнайкраще слова Ісусові і шукати кожного дня — Господи, як мені реалізувати Твоє слово? Навчи мене, відкрий мені, утверди мене у вірі. Подібно до жінки, що прийшла в покаянні омити слізьми ноги Ісусові, або як митар, який б’є себе в груди, пробуджуймо в собі розуміння, що ми жили до цього не у вірі, були чужинцями Богу. Ми викуплені дорогою ціною – кров’ю Христовою, і Він нас хоче бачити серед Своїх учнів. Він хоче нас бачити Своїми друзями, але від нас залежить чи Він знайде місце в нашому житті чи ми Його не впустимо у своє життя.

Подібно до щойно сказаного ми чинимо також і по відношенню до Господа нашого Ісуса Христа. Якщо Спаситель з Його високою мораллю, з Його святістю, Синівською величністю, божественністю, жертовною безмірною любов’ю до нас заважає нам робити те, що ми хочемо, здобути  те, що ми поставили собі за мету, тоді ми і Христа не хочемо бачити у своєму житті. Тому що це передбачає певні труднощі, певний подвиг, це передбачає відповідальність, співстраждання, любов. А любов не може бути абстрактною чи умовною. Апостол нас навчає: якщо ти кажеш, що любиш Бога, а ближнього зневажаєш, то ти неправдомовець. Як ти можеш любити Того, Кого не бачиш, якщо ти зневажаєш і кривдиш того, кого бачиш? А він – образ Божий, він твій ближній і подібний до тебе. Господь дав немочі нашим ближнім або попускає невдачі у їхньому житті, що ми, які поряд живемо і є сильними, духовними, проявили себе і показали віру, свою ревність, виявили любов до Господа Бога через любов до ближніх. Вони, як і показав нам Христос, є людиною однієї природи з нами, від одного праотця Адама і від єдиного Бога народжені з Висоти для вічного життя.

Апостол Павло каже, що в печерах, проваллях земних тиняються ті, кого весь світ не вартий, але вони моляться за нього, щоб Господь помилував, щоб не допустив загибелі цього світу, але кожному дав і мудрості і духа покаяння, духа віри, любові. Світ ненавидить таких, але він не вартий їх — носіїв Духа Святого. Кожен з нас покликаний бути носієм Духа Святого. Проте, кожен з нас не тільки покликаний, а й має все необхідне для цього від Бога дарованим. Людина сама обирає життя або смерть. Коли кажемо, що вона обирає смерть, це не значить, що вона хоче померти або обирає смерть. Вільний вибір людини гріховного життя породжує смерть, бо саме через гріх прийшла у світ смерть. Ми всі це знаємо, ми всі це розуміємо, але обираємо добровільно смерть.

З безмежної любові до людей Господь не віддав нас безнадійності, відчаю. Більше того, слово Його було: ніхто не може вас забрати у Мене. Хоч усі люди й чують Христові застереження і обітниці, хоч всі люди чули й знають, що Він нас сотворив, що Він нас покликав і хоче нам дарувати Царство Небесне, вічні блага, вічне життя, блаженство, все одно обираємо смерть, зв’язуємо себе гріхом, віддаємось у руки зла. Якщо людина обирає Бога, вона обирає життя; якщо людина обирає добро, вона обирає вузький тернистий складний шлях, а відтак вона здобуває мир, вічну любов до Бога, непохитну віру. Багато разів своєю вірою християни долають перешкоди на шляху до Царства Небесного. Коли людина обирає шлях просторий розкішний легкий, вона обирає шлях, що веде до смерті, до погибелі.

Отже, в нашій владі, у нашій силі обрати добро чи зло, стати на шлях життя або на шлях смерті. Самі не йдемо до Христа, та ще й своїми ж  руках зачиняємо двері перед Христом, коли Він йде на зустріч нам. Проте коли  ми реально впустимо Господа у своє життя, ми станемо ревнувати, щоби й інші люди пізнали Його, знайшли спасіння і увійшли в дім Отця Небесного, єдиним серцем і єдиними устами славлячи й прославляючи Бога.

прот. Микола Йоник

Поділитися:
FacebookTwitter