Пожертва-Донат

Про пам’ятники

Поділитися:
FacebookTwitter

Час від часу в місті Чернівці піднімається питання про відновлення пам’ятника доби австрійської імперії — Пієти. Цей пам’ятник не дійшов до нашого часу через бурхливі події двадцятого століття. Часу, символом якого став не випадково “Чорний квадрат”, хоча фарби до “портрету” тієї епохи почали згущуватися ще за довго до її початку, попередніми століттями.

Саме бажання відродження давніх епохальних пам’ятників передбачає благородну мету. І, здавалося б, що тут не так, коли буде відновлено символ цілого історичного періоду в релігійних образах: знятого з Хреста Спасителя на руках Діви Марії, який зруйнувала безбожна радянська тоталітарна влада. Але тут треба задатися питанням, що це за пам’ятник і яке відношення він має до українського населення на Буковині в першій половині 19 ст.

Досить віддалене. Він не є втіленням бажань тодішнього закріпаченого православного українства.
Пам’ятник “Пієта” був символом епохи колоніального імперського минулого. Минулого, яке пов’язане з поневоленням українського народу. Це є символ поневолення. І він несе такий дух. Дух несвободи і покірності чужинцям, прикритий релігійними Образами в католицькій традиції.

Мармурова «П’єта» (Pietà) Мікеланджело в базиліці святого Петра. Створена Мікеланжело в віці 25 років на межі XV і XVI століть. Замовлення на скульптурну групу було отримано 26 серпня 1498 р від кардинала Jean Bilheres de Lagraulas, посла французького короля; закінчена робота близько 1500 р після смерті кардинала, який помер в 1498 р Скульптура призначалася для надгробка кардинала. П’єдестал виконав Francesco Borromini в 1626 р

Відновлення Пам’ятника Пієти — це на багато глибша за значенням акція, ніж може здаватися на перший погляд. Насправді, це засвідчення експансії Католицизму і продовження тієї споконвічної боротьби з Православ’ям. Це спроба диктувати і нав’язувати, як це було в імперські часи.

Хтось може звинувачувати автора цих рядків у святотатстві і навіть безбожності, але в нього є запитання: чи приходило католикам і тим, хто супертолерантний, на гадку встановити хоча б пам’ятний знак на місці зруйнованих поляками-католиками, за “блаженного” мовчання Риму, православних святинь на Західній Галичині в перші половині кривавого двадцятого століття?!

Вони поводили себе не набагато краще від атеїстів радянського союзу . Але за ту криваву акцію проти українського народу і його православних святинь так ніхто й не вибачився. Там все тихо.

Якась в нас однобока толерантність виходить. Тим більше, ми живемо в часи, коли наша країна протистоїть азіатській імперії, якою є Росія, і встановлювати пам’ятник, що символізує період окупації, нехай вже і не існуючою, імперією наших земель — це щонайменше нелогічно і суперечливо.

Суперечність полягає в тому, що ми воюємо за свободу , але піднімаємо питання про встановлення чи відновлення монументу, який символізує імперський період поневолення.

Це породжує внутрішній дисонанс. Складається парадоксальна ситуація, коли замість того, щоб встановлювати у місті пам’ятники нашим українським героям, хоч би Лук’яну Кобилиці, які боролися за свободу і права наших предків, ми відроджуємо пам’ятники імперії, встановивши монумент австрійському цісарю. І не розуміємо чому одесити толерують встановлення пам’ятника Катерині II.

Прийшов час нових, рідних символів: Символів новітньої боротьби і звитяги за нашу свободу і святу православну батьківську віру, виражену в наших традиціях, що нам близьке і сакральне.

Такі величні пам’ятні символи новітній боротьбі українського народу за свою землю і свою віру на старому фундаменті не можливо збудувати тому, що це омито гарячою кров’ю молодих, юних людей, розіп’ятих імперськими амбіціями в наш час. Вони поклали свої душі за ближніх своїх і виконали найбільшу заповідь Господа нашого Ісуса Христа Ін.15,13.
автор: Teodanser

Поділитися:
FacebookTwitter
Читайте також