Вселенський патріарх Варфоломій знайшов попри труднощі рішучості і достатньо любові до правди та православних християн в Україні, любові до усього українського народу, щоб підписати Комюніке на Саміті миру. Дякуємо Його Всесвятості за підтримку.
Водночас чимало українців заглядаються на інший релігійний центр поза межами нашої Батьківщини. Якщо тут з релігійним центром в країні агресора все зрозуміло, то з Ватиканом чимало українців пов’язують теплу надію на підтримку від папи.
Найперше тому, що Ватикан вважають своїм духовним центром, а очільника (понтифіка) своїм духовним батьком.
Проте духовний батько – Ватикан – офіційно не підписав Комюніке у Швейцарії, але “підтримує висновки Саміту”, – кардинал Паролін.
При цьому кардинал зазначив: “важливо підкреслити, що єдиним засобом, здатним досягти справжнього, стабільного і справедливого миру, є діалог між усіма залученими сторонами…”
Інтернет видання “Україна Православна” тут дуже влучно, згладжуючи гострі кути, підсумувало реакцію двох християнських лідерів, порівнявши реакцію обох релігійних лідерів на війну в контексті любові духовного батька до своїх духовних дітей наступним словом:
“Мовчати перед жорстокістю війни – соромно”, – патріарх Варфоломій.
Предстоятель Вселенської Церкви [патріарх Варфоломій] протягом всієї війни на боці України
– Без подвійних трактувань,
– Без загравань з агресором,
– Без фальшивої пози “над битвою”.
PS: Саме цю “позу” й демонструє Ватикан у всіх своїх офіційних і не офіційних виступах, де мова заходить про війну в Україні, про агресію Росії проти України.
Дивина, однак, у тому, що українці продовжують триматися свято за обидва чужі релігійні центри (Москва і Рим), а свій духовний центр Київ вперто не помічають, не шанують, не цінують, не люблять.
Наш погляд і почуття сягають далеко за обрій. Ми розбиваємо собі вкотре лоба, нехтуючи власним величним, освяченим подвигами і кров’ю нашого народу церковним центром в Києві.
Ми чомусь шукаємо миру у “великодушності чужинців до нас”, а треба набувати спокій і холодну голову, тобто “незлобливість”, та захищати свою державу, формувати себе рішуче дієвими і розсудливими вчинками, що унеможливлює залежність нашу від “великодушності” чужинців та змушує їх рахуватися з нашим способом життя (чи то як держави, чи як церкви…).
прот. Микола Йоник
